Глава 30

З висоти Роденьського замку Гула дивилася на дніпрові плеса та береги, далекі луги й заплави лівобережжя. Від виду, що відкривався внизу, перехоплювало подих. Краса та спокійна сила величної річки вражала та заспокоювала її, бо це було саме те, що зараз їй було потрібно… Бо тут Дніпро був зовсім іншим, не таким, як у її рідних краях, де він був з усіх боків затиснений важкими гранітними брилами і вода, пінячись та випльовуючи свою лють мала силою пробивати собі шлях, ревучи та захлинаючись мов стадо навіжених буйволів… Так і народ, який жив тут, був геть іншим, не таким, як її навіжені сородичі, неспокій та непосидючість яких були навіть більшими за їхню лють на ворогів... А цей народ на противагу донедавна спокійно сіяв хліб та збирав врожай. І не турбувався ні про що у цілому світі, бо знаючи, що його багата і щедра земля-годувальниця обов’язково прогодує, а щедрі підношення богам гарантуватимуть добробут та щасливе життя багатьох поколінь… І донедавна саме так і було, але зараз, після того, як чимала кількість печенізьких родів, після занепаду колись могутнього Хазарського каганату через дії нерозважливого князя Святослава, переселилися з берегів Волги та Дону на береги Дніпра, все сталося геть інакше… Тож слов’яни більше не почуваються у безпеці на своїй власній землі, а плоди їхньої важкої праці часто-густо потрапляють до рук кривавих зайд-чужинців, а самі вони так само часто-густо гинуть під час набігів, або попадають у полон, яко бранці… І звісно, почім світ зря вони проклинають та ненавидять її власний народ - клятих печенігів… Тож Борислав змушений був докласти всіх зусиль, щоб до неї ставилися більш-менш нормально, хоча це йому так і не вдалося… Бо він не міг проконтролювати, щоби слов'янські жінки на неї косо та з-під лоба не поглядали. А вона часто чула перешіптування за спиною на зразок - «ось ця клята печенізька хвойда!», а жодних подруг та друзів у неї не було і не могло бути. Хоча це її і не дуже гнітило, бо вона давно звикла до цього, бо навіть у рідному стійбищі вона завжди була одиначкою та навіть вигнанкою… Те, що насправді її гнітило, була часта відсутність Борислава. А ще більше тоді, коли він фізично був поряд, а думкою… А дивлячись на неї, він начебто бачив когось геть іншого…

А цього Гула вже ніяк подарувати не могла, її гаряча степова кров кипіла від самої думки, що він може мати на думці когось іншого, а безсила лють та злість світилася у чорних чаклунських Гулиних очах, коли вона думала про це, а темна обвітріла шкіра обличчя, здавалося, ставала ще темнішою…  Як же їй хотілося, щоб він повністю належав їй, а не якійсь давно померлій нареченій з ще більш давнього незрозумілого минулого. Але чи можливим було це? На думку Гули, після переїзду до Роденя Борислав сильно змінився. А можливо він завжди і був таким, просто вона у своїй уяві намалювала його геть іншим? Вона знала, що покійна наречена являться йому у снах, а він говорить з нею, наче вона жива… Так, що навіть іноді важко було зрозуміти, у якому світі він насправді живе - у минулому, та світі померлих, чи теперішньому, у світі живих. І ця загадка була тим, що бентежило Гулу та позбавляло спокою та сну - вона понад усе хотіла розгадати цю таємницю, бо Борислав тепер став майже сенсом її життя… А взагалі ця таємничість - поєднання  світлого та темного, живого та мертвого, хоч вона і собі боялася в цьому признатися, навіть чомусь притягувала її… Бо на якомусь підсвідомому рівні вона відчувала, що, можливо, якщо зможе розгадати Борислава, то, тим самим, напевне, краще зрозуміє саму себе… Бо така сама вічна темрява та пітьма жила всередині неї самої, вона навіть заздрила Бориславові, який довше за неї міг жити у світі духів, подалі від тієї галасливої юрби людей, що з дитинства намагалася допекти їй, через те, що вона не така, як інші…

І саме тому, до певної міри, крім усього іншого, молоді безвусі хлопці-вітрогони з рідного стійбища і близько не стояли поруч з таким досвідченим воїном та чоловіком, яким був Борислав, вони просто не цікавили її(Чи не через те, що ті самі хлопці, що стали потім парубками з самого дитинства знущалися з неї через те, що вона була не така, як інші, через те, що вона була дочкою своєї матері, через те, що матері тих самих парубків постійно нашіптували своїм ще дітям, що не можна навіть підходити до дочки божевільної Акне… бо бог Тенгрі прокляв її матір, наславши  на неї безумство і те прокляття може перейти на будь-кого іншого, хто  навіть просто торкнеться її - не дивно, що Гула не дуже то засмутилася через загибель рідного селища, окрім, звісно, власної тітки, яку вона дуже любила… А жених, що буцімто загинув під час нападу русів, був просто божевільним, якого ще в дитинстві кобила хвицьнула по лобі копитом, через те він і з`їхав з глузду… Але Гула представила його своїм дядьку та тітці, як майбутнього чоловіка, щоби не примушували її виходити заміж за старого беззубого та хтивого бея, який дуже полюбляв молоденьких дівчат і якому було геть байдуже чи сильно вона там проклята, чи ні… А вона була така юна з гарячою степовою кров`ю, що, не дивлячись ні на що, не давала їй спокійно спати! І її, мов того метелика на полум’я, тягло до набагато старшого, але ж не старого, Борислава. Який був для неї уособленням мужності, хоч і мав фізичну ваду… але ж і вона була не ідеальною! І він дещо побачив у своєму житті, а ще мав якусь загадку, яку вона на всі сили прагнула розгадати, але так і не розгадала… Бо вона помилилася. Бориславовою таємницею було зовсім не те, про що вона подумала спершу.  Та й таємницею це було лиш для неї самої - молодого та недосвідченого дівчиська. Гула вважала, що зможе вилікувати від одержимості духом покійної дружини, та вона геть не знала, що неможливо було вилікувати Борислава від його божевілля, бо жодній людині на землі це було не під силу... Це було дещо геть інше. А вона - молоде, дурне та закохане дівчисько і гадки не мала з чим зв`язалася. І Бориславові зовсім не була потрібна її допомога, бо він був дійсно божевільним, блаженним, який щоб заглушити біль втрат вигадав власну обраність, що мала дати йому сенс та ціль продовжувати жити далі, бо насправді жити він дуже і дуже хотів, бо вважав себе негідним того… після того, як не зміг захистити всіх тих, кого любив, а вони просто пішли від нього… Він шукав пояснення того і, здається, знайшов - вони всі пішли, щоби він міг жити, щоби зрозумів сенс життя та своє призначення в ньому! Де вже було зрозуміти таке простій печенізькій дівчині!