Глава 28

Печеніги тепер не надто дошкуляли русам - зазвичай вони нападали тільки якщо мали велику чисельну перевагу і були на 100% впевнені у успіху. До того ж знищений печенізький рід у Кічкаській балці не був надто популярним у інших печенізьких родів і вони не збиралися лізти на рожен заради самої помсти… Тому справа обмежувалася дрібними сутичками, а до великих зіткнень справа зазвичай не доходила. Хоча й дуже повільно, але військо русів майже без втрат просувалося додому. Вже ліг перший сніг, а річки почало сковувати кригою, коли вони, нарешті, дісталися Києва…

Князь Володимир не надто зрадів, коли дізнався про загибель свого поплічника та компаньйона по гультяйству та кутежах, що зазвичай був незамінним у цьому і першою його реакцією було скарати на горло зухвальця, що заподіяв смерть його, так би мовити, «другу». Та вже потроху він почав набиратися мудрості та ставав державним мужем. Тому переборовши перший порив та придушивши свій гнів, він, таки згадавши поради свого незабутнього дядька ніколи не піддаватися першому поривові і не рубати з плеча – таки дядькова наука виявилася недаремною -вирішив спочатку розібратися у всьому і подивитися, а чи не можна навіть таку ситуацію схилити на свою користь…

До того ж глибоко в душі він недолюблював спесивого варяга, як і більшість оточення, вважаючи їх охочими до його слави клятими негідними підлабузниками, хоча ніколи це особливо і не проявлялося… Тож князь не став влаштовувати вистави з вирішення долі Борислава. Він попередньо переговорив зі старшими мужами, щоб зрозуміти, що насправді відбулося і як відбулося. Старші мужі стали в більшості на сторону Борислава, підтвердивши, що Олаф не проявив себе, як розсудливий та розважливий воєвода великого війська. А Борислав навпаки проявив свої найкращі якості, як провідника, а потім полководця. І це навіть не зважаючи на прикру невдачу у Кічкаській балці… А князеві зараз конче були потрібні саме такі люди! Особливо зараз, після від’їзду Добрині, і, зважаючи на лютого ворога, який стояв майже під воротами Києва… Тому їхня розмова відбулася за зачиненими дверима. Присутніми були тільки князь, його найвірніший охоронець та Борислав.

Вони були майже ровесниками, але один мав цілковиту владу над іншим, тож юний князь прискіпливо оглядав свого візаві з-під вже кошлатих насуплених брів. Після хвилинного оцінюючого споглядання, князь почав - Ти вбив мого вірного воєводу… ти знаєш, що це страшний злочин, Бориславе, за який кара одна - люта смерть!

 - Так, князю, я і справді це зробив… але ти забув сказати, що він негідно повівся як воєвода твого славетного війська… він осоромився, бо через власний гонор ладен був поставити під загрозу і саме військо і те велике завдання, яку ти йому доручив! І все заради власних тупих бажань! - Борислав наголосив останні слова і витримав важкий погляд князя, намагаючись показуючи цим, що він не боїться і спокійно прийме будь-яке вирішення своєї долі, хоча це було далеко від істини…

 - Ти надто самовпевнений, Бориславе! - Князеві відверто не сподобалася ця сміливість, він навіть відвів очі, але все ще вперто продовжував - …і кара за твій злочин один - люта смерть!

 - Ти звісно можеш скарати мене князю… - Якось на диво відсторонено вимовив Борислав, а потім відразу з напором - Але зараз я… дуже потрібен тобі! В тебе немає здібних воєвод! І ніхто не зможе організувати оборону південних рубежів так, як я!

І це була правда - Борислав сказав про те, про що Володимир вже довгий час розмірковував… Князь замислено відкинувся назад на своєму величному князівському троні. А Борислав робив вигляд, що спокійно, хоча насправді всередині в нього все похололо, стояв та чекав на вирішення своєї долі…

Вони були майже однолітками, але були настільки різними, наскільки тільки можуть бути різними люди. Зовнішньо Володимир чимось нагадував свого діда Інгвара - скуйовджене волосся, та довга, давно не чесана борода, за якою він особливо не переймавсь слідкувати. Ще простежувались родинні риси обличчя - широкі вилиці, кошлаті брови. Але на відміну від непослідовного, а часто безвольного, м’якотілого, а іноді, під впливом імпульсу та чималої кількості хмільного, навіженого діда, рішучість, розум та сила світилися у Володимирових сірих, холодних, таких нормандських очах… Золота діадема - ознака князівського роду, трошки незграбно увінчувала копицю чорнявого волосся, червоне князівське корзно було одночасно і символом влади і прикрасою, яке вишукано відтіняло горду князівську поставу. Від постаті князя віяло силою та впевненістю. А вираз обличчя говорив про досить крутий норов та бажання будь-що досягти свого…

Але зараз Борислав як ніколи добре розумів моральну князеву дилему - якщо той залишить злочин непокараним, то покаже слабкість у очах своїх воїнів, але якщо скарає його, Борислава на смерть, то позбудеться людини, яка здатна добре допомогти йому надійно захистити південні рубежі... Борислав не знав, яким буде рішення князя(Хоча начебто й знав, та все рівно хвилювався…) Він гадав що не боїться смерті, але це було геть не так, хоч він і багато разів дивився їй у вічі… Він гадав, що бажає її, бо тоді швидше побачиться з коханою Преславою, але й це було неправдою… Та за ці довгі роки без неї він дуже змінився - на обличчі з’явились перші зморшки, у його то юному віці… сині, колись усміхнені очі, наче втратили свій колір, вицвіли та посіріли - до походу на печенігів в них читався біль втрат та розчарувань. А гіркота втрат причаїлася у куточках губ... До того ж високе пряме обличчя наче зсунулось та обважніло під тягарем життєвих подій. І навіть світлі кучері вже не закручувались непокірними прядками, як у ранній юності, а були коротко та акуратно підстрижені, як наче для саме цієї зустрічі з князем, бо раніше Бориславові патли були наче його візитівкою… Хоча все ще молоде м’язисте тіло було наче налите силою та енергією юності. І лише кульгавість у нозі посилилася і псувала враження від споглядання його сильної вольової фігури. Але дещо змінилося в Бориславі після тієї ночі спілкування з Преславиним духом її дух, мабуть, частково вселився в нього, бо як ще пояснити, що  в його очах світилася майже маніакальна впевненість у власній правоті, переконаності у правильності власного шляху, що, вочевидь було обрано для нього вищими силами… І непохитна  віра в те, що все було недаремно, що всі люди, яких він втратив, загинули не марно, а, можливо, заради саме цієї зустрічі з князем… Бо все це тепер було по волі вищого задума і стало сенсом Бориславового життя. (Хоча часом в голові в нього був повний сумбур і він сам не вірив, що все це насправді і все це реально…) І тим не менше все він зараз  стояв перед князем і говорив із ним і все це було насправді… Бо ж як він нарешті  зрозуміє волю вищих сил, що саме має зробити задля власного блага та блага власного народу... Можливо зараз, а можливо трохи згодом, має здійснити те, бо на все те є воля небес…