Глава 27

До часу описаних подій не лишилось нікого, хто б заперечував необхідність просування уздовж Дніпра. Шлях був важким, а просування повільним. Печенізькі орди невідступно слідували за ними, але напасти таки не наважувалися... Тож дні проходили у відносній безпеці. Єдина складність була у форсуванні невеликих річок та продиранні крізь густі чагарники та ліси, якими було густо невеликі балки та яри, якими було часто-густо перерізане дніпрове лівобережжя…

І одного разу Борислав разом з іншими воїнами спочивав після важкого денного переходу на березі невеликого струмка, що за кількасот метрів впадав у Дніпро. Він задрімав, а коли розплющив очі, то все ще не знав, спить він чи ні - бо прямо навпроти нього стояла розпатлана та розперезана Гула. І вона дивилася на нього своїми виразними та чорними, як ніч, очима, зараз червоними від недосипання та пролитих сліз, в яких читався страх, чи навіть ненависть до себе, через те, що вона робить… І треба також сказати, що в цьому своєму розпачі вона була надзвичайно гарна, або так в той момент здалося Бориславові…

Бо він не міг відірвати свої очі від того схвильованого обличчя - її розпач надзвичайно вразив його, бо вона благала його змилуватись! А її темне волосся висіло, майже стирчало прядками на всі боки, кирпатий носик на темному обличчі майже понурився долі, а темні очі благали про милосердя... Вони дивилась на нього так, неначе докоряла йому. І в той же час очі молили про милість, змучена зболена душа благала полегшити її біль, дати розраду та втіху, звільнити від страждань, мук совісті та усього цього. І, звісно, зглянутись та сказати… та навіть вирішити за неї, що вона тепер має з усім цим робити!

Тож Борислав підскочив та побіг до неї…

 - Гуло, люба, що ти тут робиш? Тобі не можна тут бути! Ходімо, люба, ходімо! - Він лагідно обійняв її за плечі і повів геть від спершу спантеличеного несподіваним вторгненням, але потім радісно звеселеного воїнства...

 - Бориславе, зрозумій мене, я не можу... - Гула хнюпала та скиглила, коли Борислав дбайливо вів її під руку… а далі вона намагалася вичавити щось розбірливіше, але так і не змогла, все загубилося у риданнях, які змінювалися майже дитячим сопінням.

 - Тобі не варто хвилюватися, все буде добре! - Борислав наполегливо вів її до намету, по дорозі штовхнувши ногою охоронця, що голосно хропів, скрутившись калачиком, того самого, що залишив стерегти її.

 - Гуло, люба, відпочинь, поспи, все буде добре, все буде гаразд… все буде надзвичайно добре! - Борислав поклав її на імпровізоване ліжко, вкрив теплою ковдрою, бо вона вся трусилася. І гладив її чорне, мов смола, волосся.

 - Заспокойся, відпочинь, я поряд, ніхто тебе не скривдить! - Його впевнені слова текли спокійним плином широкої рівнинної річки з плавною течією по її розбурханій свідомості. Наче мала скуйовджена дитина, яка проте виплакала своє горе, Гула почала заспокоюватись і затихати. Потім відвернулася, дужче закуталася у теплу повстяну ковдру і невдовзі засопіла, поринаючи у тихий, спокійний сон. Борислав забрав руку, якою ще довго гладив її чорне, блискуче волосся, підвівся і тихо вийшов геть.

                                  ***

 На землю тихо опустилася ніч. Борислав підвів голову та дивився на мільйони та мільярди зірок, що яскраво світилися над його головою.

 - Десь там, мабуть живе душа Преслави… -  чомусь подумалося йому - Чи дивиться вона на нього з неба, та чи знає вона, як він почувається зараз?

І він подумки звернувся до неї - Преславо, люба, чи чуєш ти мене… Ні, звісно не чує, бо вона давно померла! - Сам здивувався та розсердився на свою дурість Борислав… - Бо ті, хто померли йдуть і вже ніколи не вертаються! І тут він не на жарт перелякався… - бо й справді почув у своїй голові такий далекий і такий коханий голос, а потім майже прозорий привид його такої далекої і такої любої Преслави з`явився перед його ясні очі, висячи високо у повітрі, якраз навпроти мільйонів та мільярдів яскравих нічних зірок… - Ти маєш жити далі, Бориславе! Я би так хотіла, щоб ти був щасливим! А ця нещасна печенізька дівчина, яка дуже кохає тебе, є уособленням спокути твоїх тяжких гріхів… Бо я знаю, що ти відвернувся від Бога, бо не вірив, що Він би дозволив, щоб все це зі мною сталося, після всього, що я пережила… Але ти невірно все зрозумів… бо все в цьому світі відбувається не просто так! Божий промисел послав мене тобі, щоби ти знову увірував в життя та побачив у ньому сенс! І втрата мене врешті мала тобі дати шанс на прозріння, що єдине в цьому світі варте заняття - це присвятити своє життя єдиному Богові та служінню істинній вірі, а ти марнуєш його на жаління себе, життя у жалюгідних спогадах та марнування його на нікчемну помсту!

 - Але, Преславо, я не хочу так жити… я не хочу жити без тебе! - Борислав говорив сам з собою, він заплакав гіркими сльозами, що заливали йому обличчя... І це було добре, що зараз його ніхто не бачив…

 - Ти маєш жити, Бориславе! Ти маєш здійснити дещо надзвичайно важливе! Я бачила твоє майбутнє, і воно змінить цю країну та життя цілого народу! - Голос Преслави був такий переконливий і чистий. Бориславові почало здаватися, що просто зараз збожеволіє - він сів на землю і обхопив голову обома руками.

 А Преславин голос тим не менш продовжував…

- Вір у Бога, Бориславе, вір у себе! І ти обов`язково знайдеш свій шлях та здійсниш пророцтво!

Какофонія почуттів та емоцій змішалася у його голові. Йому здавалося, що вона зараз ось-ось вибухне. Він побіг, мов навіжений в бік Дніпра і з високої кручі стрімголов кинувся у холодну воду.

 Вода була на межі замерзання, вона обпікала та перехоплювала подих - це миттєво повернуло Бориславу ясність мислення. Коли він вийшов з води, то зуб на зуб йому не попадав, але чомусь тепер він знав, що має робити і як. Він знав, що Преслава хотіла, щоб він жив далі і був щасливим. Але ще він тепер знав свою місію в житті - більше не буде безцільного тикання навпомацки, він більше не буде подібним до листя, яке несе каламутним потоком життя по волі хвиль у невідомому напрямку. Тепер він добре знав ціль та мету свого існування. Як з хаосу народжується новий всесвіт, так з розрізнених думок, спогадів, вражень та переконань у його душі викристалізовувалось дещо нове. Мов блискавка осяяла все його життя - він раптом зрозумів, що все в ньому було недаремно. Бо ні трагічна загибель Преслави, ані смерть її батька не були марним. Бо все в цьому житті складається і відбувається не саме по собі, а згідно з вищим планом - задумом Божим та вищих сил і якщо б він слідував йому, то не виникало б в нього питань, чому життя таке не справедливе і чому все відбувається так, як відбувається…