Глава 25

Гула повільно звільнила спочатку одну руку, потім іншу, але роблячи це дуже тихо і терпляче - довгі дні принижень та гвалтувань зробили її обережною, хоча її душа нескореної степової тигриці, як і першого дня чимдуж волала про помсту…

  - Гидка потвора, злізь із мене! - Шепотіла вона. Хоча Олаф не був ані гидким, ані потворним, мав надзвичайно міцну статуру, гарну фігуру, а в бій йшов до пояса голий, показуючи світу і ворогам міцне, все розмальоване татуюваннями тіло, демонструючи зневагу до ворогів, їхньої зброї та до смерті… Гидкою та потворною була душа цього білявого велетня та красеня нормана, що рано привчився до всіх задоволень, які гарантовані нічим не обмеженою владою. Тому його гордовите обличчя завжди прикрашала зневажлива посмішка, він із зневагою дивився на всіх навколо. При цьому щиро вважаючи всіх, хіба окрім князя, людьми нижчого сорту. Без сумніву вважаючи, що всі вони створені лиш для задоволення та здійснення його власних примх. В його душі не було місця ані співчуттю, ані жалості - саме за його наказом полонених у печенізькому таборі не брали - було по-звірячому вбито всіх - і старих, і жінок, і дітей. У вихованні воїна-варяга не було місця милосердю - бо воно було тотожне слабкості, а справжній воїн не мав бути бодай у чомусь слабким… А ще він мав бути завжди насторожі. Навіть уві сні готовим бути будь-якої миті прокинутись та знешкодити недобрі наміри будь-якого підступного ворога - чи то у подобі найманого вбивці, чи у подобі смаглявої фурії-печеніжинки, що ніколи не пробачить своєї ганьби… Але Олаф так пишався своєю здатністю спати, але в той же час чути все навколо себе, що навіть біля його намету ніколи не було вартових - і в підсумку це і згубило його…

Борислав тихо йшов повз вигорілі багаття, повз воїнів, що солодко та міцно спали майже на голій землі - хто на тюках сухої трави, а хтось просто поклавши під голову кулак. Хтось хропів, хтось розмовляв уві сні, але ніхто не прокинувся і не побачив Борислава…

Так, непоміченим, підійшов він до намету Олафа, потім став і прислухався…

 Тим часом у тьмяному світлі каганця, що ледь жеврів, чорні Гулині очі з ненавистю, але в той же час насторожено вдивлялися у колись бездоганне обличчя Олафа, що зараз сильно спотворював новий шрам на щоці… який з`явився після того, як молодий печененізький воїн, перед тим як загинув лютою смертю, таки дотягнувся своєю шаблею до обличчя виродка, що на його очах порішив усю його молоду сім`ю…

І зараз Олаф, здавалося, міцно спав. Але Гула тепер добре знала, що це оманливе враження, бо вже два рази уночі, коли вона намагалася втекти, кожного разу міцна рука Олафа хапала її за ногу якраз тоді, коли їй здавалося, що вона ось-ось вибереться з намету непоміченою. Кожного разу, схопивши її, пронизливі блакитні очі насмішкувато дивилися на неї знизу, з улюбленої ведмежої шкури, яка лежала на виході з намету, на якій любила спочивати м`язиста богатирська фігура Олафа.

 - Ти це куди зібралася, люба пташечко? - Кожного разу вона чула його вкрадливий голос, а рука з такою силою стискала її тендітне тіло, що вона аж скрикувала від болю. Бо як і кожному справжньому збоченцеві, Олафові надзвичайно подобалася ця гра, у кота й маленьку беззахисну мишку, бо тільки таким чином, постійно ламаючи опір колись гордої степової тигриці, і останнім часом лише це його збуджувало… І хоча спершу він отримував невимовне задоволення як від постійної демонстрації своєї сили та зверхності, так і від її молодого пружного тіла. Але останнім часом навіть це все вже почало йому набридати, він вже наказав своїм підручним підшукати новий об'єкт для знущання… І лишилося тільки дочекатися слушного моменту, щоб позбутися нинішньої жертви, розважившись якомога краще наостанок. І ось цей момент настав...

 Але на цей раз Гула не збиралася просто тікати - вона зрозуміла, що їй це скоріше за все не вдасться. І вона вже вирішила, що якщо врятуватись їй не сила, то вона хоча б зможе помститися своєму гвалтівникові… Днем раніше, думаючи, що Олаф цього не помітив, їй вдалося сховати ніж, яким варяг різав м’ясо. Вона намацала його між складками килиму у іншому кінці намету, де раніше заховала. І Гула рухалася мов тінь, міцно стисла свою зброю в руках і націлилася на лежачого супостата...

 Але Олаф вже не спав, він тільки здавався сплячим. Його чутливе вухо вловило ледь чутний шурхіт босої ноги на килимі… Гула тримала ножа перед собою на рівні очей, вона йшла крадучись, потроху нахиляючись, цілячись у неприкриту Олафову горлянку...

 Гула наблизилася на відстань простягнутої руки, а потім різко викинула руку вперед згори вниз, і щоб посилити удар навалилася на варяга всім тілом. Олаф спіймав руку, коли вістря вже розсікло повітря за сантиметр від синього глузливого ока... Якийсь час він тримав руку так, зухвало витріщившись на Гулу, скалячи свої бездоганні зуби, вочевидь в цей момент отримуючи надзвичайне задоволення від ситуації, навіть більше, ніж від сексу… Потім відвів руку з ножем від свого обличчя і на всі сили зацідив дівчині у голову важким кулаком. Вона поточилася і не просто впала долі, бо сила удару була такою великою, що вона кілька разів перевернулася, покотившись по підлозі. Ніж вислизнув з її рук, заплутавшись у м’яких складках килиму, дівчина піднялася на ліктях та тихенько схлипувала. Підвівшись, Олаф підняв ніж і повільно підійшов до розпластаного на м’якому килимі тіла. Олаф ніколи не цінував людське життя надто високо, тим більше, якщо це було життя якоїсь повії… Йому вже набридла ця гра - він збирався перерізати їй горлянку, а потім викинути, мов той непотріб, з намету. Хай вона стікає кров’ю надворі, щоб бува не забруднила своєю нечистою печенізькою кров’ю його вишукані перські килими, які він виміняв на купу золота та срібла у арабських торговців… Він нахилився, вхопив чіпкою рукою за густе чорне волосся, підвів Гулину голову та приставив ножа до її горлянки. Але наступної миті він випустив ножа, повільно опустився на коліна, нерозуміючим поглядом дивився перед собою, а потім важко впав долі, майже втонувши у своєму м’якому вишуканому килимі, що він так довго обирав…