Глава 23

З військової наради до свого намету Борислав повертався з легким серцем, та, звісно, у надзвичайному піднесенні… Хоча сам себе запитував - невже його найпотаємніші мрії справдилися і він не марить і не спить, а зараз справді воєвода та очолює  величезне й могутнє військо русів? Може варто щипнути себе, щоби прокинутись? Але десь глибоко в душі він знав, що завжди цього хотів, що хотів саме цього! Хоча навіть собі не признавався у цьому… І звісно, на чолі величезного війська йому буде набагато легше помститись клятим печенігам… (Бо насправді тепер всіма його вчинками рухала та таки клята помста, бо він вважав, що нічого в цьому житті йому більше не залишилось. Бо всередині він відчував порожнечу, що, як він вважав, заповниться лишень коли помре стільки печенігів, скільки здатне вгамувати, рясно наситити кров`ю та здійснити його помсту… Бо колись йому здавалось, що спокійне та тихе життя поселянина поруч з коханою Преславою, ця мушля, в яку він заліз, щоб, як він думав, сховатись від нестерпного болю, колись вилікує його… він, всіма силами турбуючись про беззахисну дівчину, зможе певним чином зализати душевні рани, трохи притупити страшний біль, що було заподіяно йому через загибель власної сім’ї… Бо ж все минає, навіть і такі рани гояться… Тож він врятував Преславу від неминучої загибелі, а потім щоденно піклувався про неї він намагався заглушити біль від втрати. Щоби зреалізувати свою спокуту у тому, що не зміг врятувати своїх рідних, що йому не стало сил прийти на допомогу вчасно... І в тому він завжди звинувачував себе і тільки себе. Навіть більше за оту мандрівну банду печенігів, що забрала у нього все… Тож можна тільки уявити, яка глуха безвихідь, а потім іще лютіша ненависть до самого себе оселилися в його серці, після того, як він не зміг вберегти ще й Преславу від прокляття волхвів, що таки наздогнало її… Тож в принципі не дивно, щоб бодай трохи вгамувати  ненависть та відразу до самого себе, а з цими відчуттями було так важко жити, а він був ще таким молодим і, не дивлячись ні на що, жити все ж хотів… Тож потім він намагався перенести свою турботу не так на покійну матір Гули Акне, хоч і печеніжинку, що була ще тим цвяхом у дупі, а більше на саму Гулу, одиноку, нещасну, усіма покинуту дитину, що стала такою, не в останню чергу завдяки його старанням… після того, як він випадково вбив її матір - таким ось добрим опікуном він виявився… Та це не заважало йому зараз думати про Гулу, перейматися її долею, щоб бодай зараз допомогти їй, якщо раніше не зміг… Щоб її мати Акне бачила те зі своїх печенізьких небес… Бо він бачив у ній одиноку, нещасну, до того ж жінку, що втратила чоловіка і від того збожеволіла(хоча насправді божевільною вона була завжди)… але врятувала його самого. А внаслідок свого божевілля певний час сприймала його, Борислава, за власного чоловіка. Йому було дуже шкода Акне, а більше всього він шкодував, що вона загинула від його власної руки, та він з цим вже нічого не міг зробити… а ось щодо Гули ще дуже навіть міг, чим і планував скористатись…) Отже Борислав почувався винним ще й у передчасній смерті Акне. А надто в тому, що Гула лишилася сиротою. Бо таким чином, він заподіяв цій нещасній дитині те, що заподіяли свого часу йому. Хоча свідоме протиріччя було в тому, що зараз він заподіяв те ж лихо багатьом тисячам старих, немічних, жінок та дітей, що були у печенізькому таборі на момент його знищення. Вони майже всі були безжалісно вбиті. Хоч і не з його наказу, але він був причетним до того...

 Але тих людей він не знав, вони всі були для нього безликими ворогами-чужинцями, клятим плем’ям, що знищувало все, що траплялось їй на шляху, в тому числі його власну родину… Та все ж, як виявилось, не такої помсти він хотів…

Його думки перервалися, коли Борислав наблизився до воїна, що стояв на чатах біля намету.

  - Ти вільний, можеш іти…

 Воїн вклонився і відійшов. Борислав постояв трохи, зібравшись з думками, відкинув полог і неквапливо зайшов у середину. Гула лежала у кутку, обхопивши голову руками, затуливши голову і вуха, щоб нікого і нічого не бачити і не чути. Все було так само як тоді, коли він залишив її... Борислав підійшов, нахилився, торкнувся її руки і мовив печенізькою - Гула, послухай, тобі не варто боятися, я ніколи не зроблю тобі нічого поганого… Але відповіддю йому було лиш зневажливе сопіння - І я не хотів вбивати твою матір, це сталося випадково! - Наполегливо вів далі Борислав… - Я дуже шкодую, що так сталося!

Але ці слова змусили Гулу стрепенулася і різко скочити на ноги… - Ти кажеш, що не хотів її вбивати? - Не своїм голосом заволала вона - А мого нареченого, якого я бачила, як ти власноруч розрубав навпіл, теж не хотів? - Вона пронизливо дивилася на нього червоними палаючими очима, сповненими ненависті та відрази.

 - То був твій наречений… - Ствердно, ніби сам до себе пробурмотів Борислав. Він знову схибив та зганьбився, тож відступив від неї на крок, відвернувся і на хвилю заплющив очі. І в цей момент Гула смикнулася мов навіжена кішка, вхопила ножа, що був у Борислава за поясом і встромила йому глибоко в черево. Натискаючи на руків'я, намагаючись встромити ножа ще глибше вона примовляла і Бориславові здалося, що він чує голос навіженої Акне - Ти помреш, чужинцю, ця рана вб’є тебе не відразу, ти горітимеш у жару, у лихоманці, ти згадаєш імена всіх людей, яких ти вбив і ти багато разів проклянеш той день, коли народився!

 В очах у Борислава потемніло, він судорожно схопив руку Гули разом з руків'ям ножа. Зібравши всі сили він висмикнув ножа з рани - гаряча кров почала заливати йому низ живота та ноги. Гула ще раз поглянула на свого ворога - зловтішний вогник блиснув у її очах, і навіть потім, коли вона усвідомила, що навряд чи хтось чи щось її порятує не змінило виразу на її обличчі… Вона з силою вирвала руку та вибігла з намету. Але воїн, який почув крики, і саме тому повернувся до своєї варти, збив її з ніг і заніс над нею свій меч… Та тут Борислав насилу викульгав з намету, затискаючи однією рукою закривавлену рану, а іншою показуючи воїну забрати геть зброю...