Глава 21

Дивні сни постають з невідомості, дивні образи бентежать душу. Гула спить і уві сні бачить широке чисте поле вкрите білим сліпучим снігом, таким, що аж ріже очі… Тихо, ані найслабшого вітерця, біла, застигла, холодна тиша, що аж дзвенить у вухах. Аж раптом величезна зграя чорних круків каменем падає з неба і тиша вибухає какофонією звуків. Бо аспидно-чорні птахи брьохаються у глибокому снігу, їхні розкриті дзьоби наче шукають її, свою здобич… Але їхні чорні крила піднімають щільну білу куряву… Що поступово стає білою імлою, а потім чомусь чорніє, чи то від кількості налетілих круків, чи то від того, що сонця більше не видно у небі. І Гулі здається, що і вона сама провалюється у ту темну глибоку прірву, утворену тілами круків, почорнілим снігом і бог знає чим ще…

 Гула схопилася посеред ночі - вона лежить у своєму ліжку, у своїй власній юрті вся спітніла і розкуйовджена.

 - Це був сон, всього лише сон! – Перша втішна думка нарешті трохи заспокоює її - Я злякалася просто дурного сну… Мені має бути соромно… Але їй не було соромно, вона добре знала, що такі сни не сняться просто так, бо так завжди говорила мати… Мати… Вона була дочкою своєї матері, і що б вона там не казала, чи не думала, бо як і її мати, божевільна Акне, Гула вирізнялася з-поміж своїх однолітків сильною вдачею та надзвичайною впертістю, що іноді межувала з божевіллям… Що ж, яблуко від яблуні… Після смерті матері її забрала до себе жити рідна тітка. Як і більшість печенізьких дівчат її готували до видачі заміж у 13 років, за старого багатого бея, в якого вже було дві дружини. Та Гула сказала, що скоріше заподіє собі смерть, (або й беєві) ніж погодиться на те… І тітка знала, що це, скоріше за все, так і є, що її несамовита племінниця може щось таке утнути, бо вона саме така! І серце старої доброї тітки сповнилося жалем і болем, вона не стала силувати бідну небогу, пожаліла її, бо та втратила батька і матір і була геть сама в цьому світі! Бо вона не заслуговувала на жалюгідне існування безсловесної підстилки старого, жирного бея, крім ще жалюгіднішого життя сироти… але чи ж людина вирішує це? Ні! Тільки боги - жорстокі, невблаганні та безжалісні! Та люди можуть трохи пом’якшити все це…

Тож  дядько, який мав надзвичайно м'якій характер та спокійну вдачу, як для печеніга, та більшою мірою тітка змилувалися з нещасної сироти-небоги і не стали наполягати на її ранньому заміжжі… Ба навіть більше, коли Гулі виповнилося 16 і вона сказала, що хоче піти жити до батьківської юрти, яку треба довго лагодити та ладнати, то вони теж не стали перешкоджати їй, гадаючи, що може там вона віднайде спокій, якого так бракувало їй… І ось вона сама, донедавна зовсім сама у цілому світі жила так у рідній батьківській юрті, яку рідні акуратно перевозили з кочовища на кочовище… В якій Гула завжди зберігала все так, як воно було тоді, коли ще були живі батьки. Тут все нагадувало про них, тут все дихало ними, наче їхній дух був все ще присутній тут. Кожна циновка, кожна ковдра з овечої шерсті була точно в тому ж місці, як і тоді - в такий дивний спосіб вона вшановувала їхню пам'ять. Вони все ще приходили до неї у снах, вона часто говорила з ними так, наче вони були живі! І на диво вона ніколи не почувалася самотньою. Вона ще неначе відчувала, що батьки з того світу ведуть її по життю. А так було легше жити. Бо насправді в неї були видіння… Батьки, коли вдвох, коли по одному, несподівано з’являлися зі своїми порадами та передбаченнями і так само несподівано зникали. Останній раз батьки приходили до неї більше місяця тому. І це, звісно, не віщувало нічого доброго… А тепер ось цей дивний сон. Що він віщує? Мабуть, як завжди, нічого доброго… Гула лежала у абсолютній темряві, тиша була така, що аж різало вуха. І все ж щось було недобре, вона відчувала це якимось шостим чуттям. Поволі піднявшись, вона загорнулася у широку повстяну хустку, які носили печеніжинки, Гула тихо вийшла надвір. Була глибока осінь. Ніч була темна і холодна, жодної зірки не було видно на небі. Все було дуже тихо, навіть занадто тихо. Жоден вітерець не ворушив самотні, жовті та сухі степові трави.

 - Тут холодно! Мерщій всередину! - настійлива думка майнула в голові. Аж тут її вухо вловило ледь чутний звук, що нагадував обережний крок, а потім стукіт кінських копит. Гула повернула голову в той бік, звідки почувся звук і тут несподівано на якусь мить з-за хмари вийшов місяць, і його світло відбилося від важкого та прямого руського двосічного меча, що воїн, який вів передовий загін міцно стискав у руках… Позаду нього все поле було всіяне моторошними постатями русів - темною масою, що невпинно та незворотньо насувалася на неї.

 Гула спочатку оніміла від жаху, потім від усвідомлення того, що зараз має відбутися, її серце зайшлося різким болем, що вивів її зі стану заціпеніння. І тому її тужливий, сповнений жаху крик, пролунав і рознісся далеко над степом…

Почувши знайомий тужливий голос Борислав здригнувся, йому здалося, що він упізнав його - бо саме він йшов попереду війська... Він навіть став і стрепенувся, намагаючись скинути з себе ману минулого. Але… Зрозумівши, що їх викрито, та подолавши секундні сумніви він повернувся до «своїх» людей, явно перебираючи на себе Олафову роль, роль ватажка…

 - Воїни! Покажімо цим гадам де раки зимують! Задамо їм перцю! - Пересилюючи себе та виганяючи з голови переляканий Гулин голос, чимдуж вигукнув Борислав…

І воїни дужо накинулися на сонних, переляканих ворогів, не розуміючих, що сталося, хто на них напав і звідки в біса в їхньому стійбищі взялися руси… І так долю їхнього поселення було вирішено. Олаф наказав не брати полонених, а засліплений своєю ненавистю Борислав та воїни, багато з яких втратили рідних та близьких під час останнього набігу, (а деякі всіх рідних та близьких), не збиралися нікого милувати. Навіть жінок та дітей. Світання застало страшну картину - тисячі понівечених мертвих тіл було розкидано вздовж табору. Відрубані руки, ноги і голови, випущені нутрощі - лиш деякі з печенігів змогли дістатися своїх коней та врятуватися втечею. Кілька тисяч печенігів було вбито на місці…