Глава 20

Широкий степ, вільний степ, на видноколі лише пустий неосяжний простір сухої жовтої трави, де-не-де блисне плесо невеликої степової річки. Десь подалі над усім нависають великі степові кургани, у широких та нешироких балках, що подекуди понад Дніпром перерізають жовтий простір, видно загублені клапті лісу та густі зарості чагарників. Борислав багато років бачив одну й ту саму картину. В залежності від пори року вона була зеленою навесні, білою взимку, і ось зараз жовтою. Але ця картина чомусь не йшла з голови навіть коли його не було тут… Хоч це і не була його батьківщина, це був чужий край, край не порожній, а заселений десятком різношерстих, різномовних племен, найбільшим та найвідчайдушнішим з яких були печеніги. Згадка про лютого ворога знову покликала в мозок найогидніші образи розплати, він і собі не міг признатися, що ненависть, що він буцімто відчував до печенігів, була насправді ненавистю до самого себе, але… - Борислав інстинктивно стис руки в кулаки та притиснув до себе… повід, який він тримав до того вільно, натягнувся. А кінь, який поволі рухався, закинув голову і став. Олаф, що їхав слідом, як за провідником, зупинив свого коня і з німим питанням витріщився на Борислава. Борислав розтиснув кулаки, відпустив повід, кінь поволі рушив уперед - здивований та дещо розлючений Олаф зробив те саме… Але вони так само мовчки продовжували свій шлях попереду втомленого війська…

 - Незабаром зупинимось на ночівлю… - Як міг недбало кинув Борислав, всім своїм видом показуючи, що він мав на увазі те Олафове головування походом(З самого початку зверхній, бундючний та, як йому здалося, не надто метикуватий, весь розмальований варяг викликав у нього погано приховану нудоту…) - Он там у пониззі, побіля тієї балки, там є струмок з питною водою… - Спробував Борислав пояснити своєму не надто розумному другові…

Почувши те, Олаф знову змірив Борислава презирливим поглядом недовірливих, яскраво-синіх очима - йому це взагалі не подобалося. Його несамовито бентежило те, що Володимир міг довірити долю війська та його самого першому-ліпшому зустрічному підозрілому волоцюзі, що, так би мовити, добре знає місцевість! І що з того? Є і інші, що знають її незгірше! Він володіє печенізькою мовою? Але є безліч інших порубіжних поселян, які теж нею добре володіють! (Крім банальних ревнощів за князівську увагу в Олафі ще говорила його невіра - він не вірив, або скоріше не хотів вірити в те, що говорили порубіжні поселенці - цей високий, худорлявий, кульгавий, брудний волоцюжка і є тим, кого печеніги називали «мулдур-демге», що у перекладі означало - швидка смерть, що чекає на тебе в степу… А після того, як той убив великого хана Курю у його власному наметі, та ще зміг зникнути безслідно - «мулдур ехтабаш», що означало - швидка смерть, яка чекає на тебе скрізь… Та через свою чи то тугодумність, чи то впертість Олаф не йняв, або не хотів йняти віри тому… І що насправді було в голові цього високого, жилавого та білобрисого варяга то один бог знав - чи то простий страх, що його ведуть зараз у пастку, чи таємне побоювання, що він може втратити місце головного радника та воєводи біля князя, яким став після від’їзду Добрині… У будь-якому разі він люто ненавидів Борислава та бажав йому смерті - бо нутром відчував, що той має сильну особистість і явно може впливати на князя...

 - Отож маю позбутися його, щойно він приведе нас до печенізьких кочовищ! - Те рішення не було спонтанним, але Олаф прийняв досить швидко, ледь познайомившись з Бориславом, проте його втілення мало дещо зачекати…

 Ранок п’ятого дня шляху військо зустріло у одноденному переході до Кічкаської балки. Борислав добре знав, що тепер потрібно бути дуже обережним - їх могли виявити ще до того, як вони впритул наблизяться до того осиного гнізда, і хоч би як безрозсудний Олафа, мов навіжений  штовхав своє військо вперед, та наперекір йому Борислав робив усе, щоби нічого не зіпсувати... Бо якщо печенізькі розвідники виявлять їх зарано, то вони на своїх швидких конях швидко дістануться кочовища, швидко знімуть табір і сховаються у безпечному місці - і тоді шукай вітра у полі! Тож він спеціально провів русів кружними шляхами, які печеніги використовували якнайрідше і начебто все складалось непогано… Але, особливо тепер, у цей останній день подорожі, не можна було сполохати їх…

 - Ми маємо на день сховатися в отій балці! - Несподівано заявив Борислав - Бо якщо зараз, за перехід від їхнього кочовища йтимемо вдень, то вони нас обов’язково помітять!

 - Що ж ти пропонуєш? - Єхидно визвірився Олаф - Маємо лізти по цих балках вночі? Але ж це самогубство!

 - Проте це єдиний спосіб захопити їх зненацька! - Не зважаючи на Олафову іронію переконано відказав Борислав – Маємо зробити те, що ворог геть не чекає, а це вже половина успіху! А іншої нагоди завдати нищівної поразки великим силам печенігів в нас може і не бути! Але…

 - Ти зрадник! - Зашипів Олаф, його прорвало, бо давно набридло, що цей самозванець намагається керувати тут, використовуючи свої буцімто найкращі знання цих шляхів - Я думаю, ти ведеш нас всіх у пастку! І я зараз порішу тебе! - Олаф напнув та схопився за меча…

 - Обережно, воєводо! - Злегка витягши з піхов свого, всміхнувся Борислав, презирливо скрививши губи - Без мене ти не вийдеш звідси живим сам і точно не виведеш своїх людей!

Олаф знав, що все це правда. Бо вони надто далеко зайшли і він і гадки не мав, де вони зараз, а ось на зворотньому шляху, не маючи провідника, не розбивши печенігів, вилазячи з однієї балки в іншу, тут у пониззі Дніпра шанс натрапити на печенізьку засідку і розділити долю давно покійного князя Святослава і справді був надзвичайно високим… Тож Олаф мусив до певного часу проковтнути свою образу та злість, до певного часу зачаїти свою ненависть та лють…

 - Нічого, ми ще побачимо, чия буде зверху! – І без того негарне обличчя Олафа спотворила гримаса, коли він подумки уявив, що зробить з цим нахабним хлопом, коли прийде час… Проте сам таки повернувся до війська і наказав воїнам розташуватися по схилах і дну широкої балки, щоб бути надійно схованими від гострих очей степовиків.