Глава 19

Їхні очі зустрілися - блакитні, при тому освітлені майже сірі Бориславові та темно-сірі, вимогливі, Володимира.

 - Хто ти такий і звідки ти взявся? Відповідай, клятий смерде! А чи не задумав чогось підлого! - Володимир навмисне спробував образити Борислава, він витріщився на нього, свердлив його очима, щоби подивитись на його реакцію…

Вилиці на Бориславовому обличчі заграли, та він проковтнув образу і, якомога спокійніше та переконаніше, відповів… - Я - Борислав, великий князю! Я служив ще твоєму покійному батькові, нехай вічно славиться ім’я його, а пирування у Валгалі буде таким самим вічним! А мене під ім’ям Вермунд добре знають усі його старі воїни!

 - Та чому ти прийшов до мене, Бориславе? – Так само суворо запитав князь, що не надто довіряв всім тим старим воїнам, чи скоріше, як він вважав, старим пердунам, що напевно стали причиною батькової передчасної загибелі… А ще щось у його тоні князя насторожило, він подав ледь помітний знак охоронцям, що стояли обабіч Борислава - якщо той хоч трохи спробує наблизитись до нього, то відразу вбити!

А Борислав тим часом так само спокійно продовжував…  - Я жив серед печенігів, великий князю, я знаю їхню мову, звичаї… і я знаю, де вони, скоріше за все, зараз!

 - І чому ж я маю тобі вірити? Просто тому, що колись ти служив моєму батькові? Ти ж сам кажеш, що жив серед них, то може, вони найняли тебе? Може, ти їхній шпигун? І ти заведеш моє військо у пастку, а вони безперешкодно заволодіють Києвом? І що ти на це скажеш! - І князь люто поглянув на свого візаві…

 - Ні, це геть не так, князю! - З почуттям відповів Борислав - Я ненавиджу печенігів всім своїм серцем, я хочу лишень одного, щоб всі вони до останнього здохли! – Бориславове обличчя змінилося, його перекосило як від зубного болю чи задавненої люті, а в очах виблиснув гнів, що змінився тим таки задавненим болем…  - Якби моя воля, то я знищив би їх усіх від старого до малого… - Майже прошепотів він…

 - О, та тут ціла купа проблем! - Аж просяяв про себе Володимир, якому було надзвичайно приємно усвідомлювати, що не лишень в нього є ціла купа комплексів через те, що все дитинство та юність об нього витирали ноги... Тож - ...Але чому ж, Бориславе? - Голос юного князя, який вмів щось витягти з людини, якщо йому те було потрібно, став тихим і вкрадливим…

Борислав опустив голову та насилу вичавив з себе - Десять років тому, у Шатлові, на Сіверщині, вони безжально та по-звірячому вбили всю мою сім'ю, не лишивши нікого живим! - Прошепотів Борислав, а потім відвернув очі, коли говорив наступне… - Тоді я заприсягся, що не знайду спокою, поки не видушу, скільки зможу,  їхнього поганого племені! - Якщо на те буде воля Бога чи богів… - Це вже тихіше пробурмотів Борислав…

- А, он як! - Задумливо вимовив Володимир, на кілька хвилин запала тиша - князь зосереджено думав про те, що схоже на те, що цей недоумок і справді не бреше…

 - Ну і де по-твоєму вони зараз? - Володимир пильно і тепер з цікавістю роздивлявся цього високого, худорлявого, білявого, та, найдивніше, кульгавого воїна, що якось не клеїлося в його розумінні воїнською доблестю та силою…

 - Там, де ти не шукаєш і шукати не будеш! – Спокійно, але з гідністю відповів Борислав - Я гадаю, що основна частина їх точно у Кічкаській балці, за останнім дніпровим порогом, поблизу Хортиці…

 - Звідки ти можеш це знати? - Князеві очі вимогливо витріщились на Борислава.

 - Бо знаю! - Бориславові очі люто виблиснули під густими бровами - Я своїми руками задавив двох з них, а перед тим добре допитав! - Бориславові руки стиснулись в кулаки, обличчя застигло, очі дивились у порожнечу перед себе...

Князь з цікавістю знову поглянув на цю дивну постать, одягнену у якесь лахміття, яким давно став його одяг, скуйовджене, давно не чесане волосся… Загрубілі ноги, що звикли ходити босоніж по землі після того, як зносились шкіряні чоботи, а будь-які зняті печенізькі були занадто малі… Загрубілі мозолясті руки, що майже не боялися ані шипів, ані колючок, коли йому приходилося продиратись крізь непрохідний чагарник. Невелика, дещо видовжена голова з закрученим густим волоссям, в яку з якогось дива прийшла дурна думка… - Чого це я маю лазити по тих кущах та гущавинах? Піду я краще до князя та переконаю його, що я краще за всіх знаю, як саме впоратись із печенігами… - Володимир хмикнув про себе, подумавши про це… та все ж в голові в нього не вкладалося, як цей покруч з фізичною вадою не тільки у дикому степу з печенігами, а ще й мав таку переконаність, чи нахабство, що намагався давати поради самому князеві!... А ще таке міцне, витривале, хоч і кульгаве тіло, що могло спати на голій землі у будь-яку погоду, поклавши кулака під голову…(Так само, як і його пріснопам`ятний батько Святослав!) Та найголовніше це очі, зараз яскраво-сині, бо нервове напруження змінило їхній колір, вони яскраво палахкотіли на блідому, виснаженому обличчі…

  - І цей фанатик зовсім не боїться ані мене, ані мого гніву!  - Зі здивуванням, та дещо з розчаруванням вирішив князь… - Але виходить, що його гнів та ненависть настільки сильні, що вони затулили йому навіть інстинкт власного самозбереження… (Юного, але тепер такого пихатого Володимира настільки засліпила дурна переконаність, що тепер тільки один його вигляд має наводити жах на людей, що він свято в це повірив - скоріше за все кидаючись із крайнощів в крайнощі, від переслідуваного до посміховиська байстрюка до всемогутнього та всевладного князя…) Та не втрачаючи здорового глузду - Якщо все це правда і його лють та ненависть і справді сильніші за страх смерті, то він і справді може стати цінним надбанням у майбутній виправі! А вголос могутній юний князь запитав…

 - Чи ж ти давно живеш на порубіжні, серед диких степів, лісів та боліт, Бориславе?

 - Вже кілька років! - Напад безпам`ятної люті минув, Борислав просто похмуро дивився на князя…

 - І чим ти весь цей час там займався, поки ми тут намагалися відбити поганську навалу? Ну, окрім того, що плекав власну злість та ненависть? - Князь вишкірився, і хитро поглянув Бориславові прямо у вічі…