Глава 18

Київ зміг протриматись до підходу Володимирового війська, та вже городянам було дуже сутужно і вони незмірно зраділи, побачивши зі стін вдалині позолочені князівські корогви...

Але околиці були спустошені, тож Володимирове військо йшло по пустій, чорній, вигорілій землі. Прибувши до столиці, та тільки поговоривши з біженцями та осадниками з південного краю, Володимир нарешті осягнув всю глибину страшного лиха, яке спіткало тепер його країну… Бо всі поселення від Переяслава до Чернігова, окрім добре укріплених, було зруйновано, а від деяких взагалі не лишилося нічого. Посіви було витоптано кіньми загарбників, а тисячі чоловіків було вбито. А ще тисячі і тисячі їх дружин та дітей було забрано у неволю. Вся величезна прикордонна територія та у великій мірі чимало земель вглиб країни, аж до поліських трясовин,  знелюдніла та лежала вигорілою чорною пусткою. Вся країна була оповита печаллю та розпачем. Ті, кому пощастило втекти та заховатись, повертались на рідні згарища. І безнадія та привид голоду навис над нещасними людьми…

 Володимир сидів у своїй світлиці за довгим широким столом, обхопивши голову обома руками. Не те, щоб він дивився на все те з жалем і болем за всіх тих ницих смердів, що втратили все і простягали до нього свої брудні, почорнілі від полум`я пожеж руки та благали про захист та порятунок…  бо це вперше за досить довгий час почувався безпорадним - це він великий князь, що був грозою всіх племен - близьких та далеких! І ось зараз він не може не те, що захистити цих смердів, їхні околиці, чи їхні далекі рубежі, щоби вони спокійно сплачували податки, захист вже потрібен самій столиці!  І він має з військом безвилазно сидіти в ній. Якщо не бажає, щоб одного дня, після чергового звитяжного походу, повернувшись, застати на місці величного міста самі чорні згарища! Бо Київ надто близько знаходився до широкого степу, і в цьому була і його сила, і слабкість…

А війська, що були виправлені, щоб знайти та покарати печенігів, повернулись ні з чим - ті неначе розчинилися на величезних просторах, які були їхньою ойкуменою…

Бо маючи легких витривалих коней, добре знаючи місцевість, печеніги, відчуваючи небезпеку, поховалися у безкрайній безмежності сірих та жовтих вигорілих степів і були абсолютно безкарними! Лови їх тепер, наче вітра в полі! Після того Володимир неначе знавеснів, він навіть згадав незлим тихим словом свого батька Святослава - бо це він так недалекоглядно, з міркувань помсти та поживи, зруйнував колись могутній Хозарський каганат, що був своєрідним бар'єром, межею, яка відділяла і стримувала незчисленні кочові азійські племена від їхньої експансії до Європи, він, так би мовити, випустив цього джина із пляшки! А тепер ніщо більше їм не заважало і нестримним потоком вони хлинули і затопили собою північночорноморські та приазовські степи, змітаючи все на своєму шляху, роблячи життя осілих народів справжнім пеклом… А розгрібати це все приходиться йому, Володимирові! Клятий недоумок-батько! Володимир і справді був у розпачі, чого з ним вже давно не траплялося… бо не просто не зміг покарати кривдників, ба навіть не знав, що робити далі! Бо знав одне - печеніги обов'язково повернуться і вдарять тоді, коли на них найменше всього чекатимуть!

 - Ось так! Можна здобути все - князівство, владу, та так само і втратити все завдяки дурощам та нерозважливості власного батька! - Образа на батька, що на думку Володимира всю дорогу ображав та принижував свого байстрюка, говорила зараз у князеві на повний голос - і хто, як не покійний батько найкраще підходив на ту кляту роль цапа-відбувайла...

  - Чому я маю розгрібати за тобою все те лайно, клятий виродку? - Володимир згадав глузливий погляд батькових гадських очей, коли він відверто знущався з нього, говорячи, що не варто робочичеві розраховувати на княже червоне корзно… - Ну що, викусив, виродку? Хто став великим князем всупереч всім твоїм балачкам та теревеням? - Володимир глузливо витріщився у пустий кут широкої світлиці, де за дубовим тесаним столом любив відсиджуватись покійний князь Святослав, коли, через примху характеру, не бажав нікого бачити… - Гнилий смердючий виродку! - Із злості Володимир жбурнув у той куток дубового стільця, що трапився йому під ногу… Та, виплеснувши свою злість, знесилений, молодий князь знову опустився на міцну дубову лаву, за міцним широким дубовим столом, на якій він, мимоволі наслідуючи батька, проводив свої важкі години, ба навіть дні молодий, навіть юний, Володимир, коли йому остогидли всі, і навіть Олаф не міг дати більш-менш пристойної поради, а князь був занадто гордий, щоби просити пробачення, а потім і поради в скруті у дядька Людоти…  Зі стану глибокої задуми, що потім переростала у депресію, яку потрібно було, як зазвичай лікувати великою кількістю алкоголю, його вивів вартовий, що постукав у двері, та, не чекаючи відповіді, зайшов до світлиці і сповістив - Княже! Воєвода Олаф прислав мене до тебе! Він знайшов воїна, який каже, що знає, де переховуються кляті печеніги!

Володимир здригнувся і різко вийшов зі стану заціпеніння… а потім суворо впірився очима у охоронця - Де він його знайшов?

 - Не знаю, великий князю! - Невпевнено пробурмотів охоронець - Можливо, навіть це воїн сам його знайшов!

 Прочитавши страх та запізніле каяття через необізнаність на обличчі охоронця Володимир навіть посміхнувся, та недбало кинув - Добре… зараз же веди його до мене!