Глава 17

Юність та молодість. Вони райдужні та сильні, вони рухають світ, вони дають надію і віру в те, що все в цьому світі можна змінити, зрушити з місця, зробити таким, як завжди бажав… А інколи тільки надіявся, що зможеш бажати, що в тебе буде ця можливість. Що ти не зникнеш безслідно у похмурому мороку історії, що залишиш свій помітний слід на благословенній землі пращурів. А особливо зараз, коли в тебе в руках нічим не обмежена влада! А ще на території, яка вдвічі перевищує площу всіх існуючих імперій. Тож для такого пройдисвіта, як Володимир, спокус було багато, особливо зараз…

 Аж ось з'явилося те, що не дало спокійно спочивати на лаврах… Бо й взагалі загрожувало існуванню князя та його великої  держави. І цим дечим були печеніги.

Наче бурхлива повінь, наче нестримна лісова пожежа затопили вони всю південну межу київського князівства. За зовсім короткий час були спалені та зруйновані всі поселення впритул аж до самого Києва, який поки що стояв… І якщо у 983 році, під час Володимирового походу на радимичів, печеніги лише трохи пошарпали поселення по межі, то у 984, під час княжого походу на ятвягів, вони, скориставшись відсутністю князя і війська, підійшли впритул до самої столиці і навіть взяли її в облогу...

Володимир в цей час був у палаці ятвязького вельможі, де він, так би мовити, зупинився погостювати. Його підняли з ліжка посеред глупої ночі - він щойно ліг спочивати після бурхливого святкування славної перемоги над ятвягами… Двоє рабинь, що раніше були відповідно донькою та дружиною того самого переможеного ятвязького вельможі, яким було надано вибір - або це, або на той світ, лежали поруч і обіймали його з обох боків, після того, як змушені виконати були  всі князеві найвідвертіші бажання… Спочатку почувся несміливий стукіт у двері. Потім несміливо в них просунулася голова посильного - він не наважувався порушити спокій князя, що голосно хропів, боячись позбутися цієї самої голови. Одна з рабинь прокинулась і почала вовтузитись під Володимировим боком - князь невдоволено щось забурмотів і перекинувсь на інший бік. Аж ось прокинулася інша рабиня і спробувала звільнитися з-під важкої Володимирової руки, та після невдалої спроби принишкла, бо після вчорашнього сильного побиття просто боялася розбудити клятого ґвалтівника та монстра, на якого тепер перетворювався наш князь… Так само, як і посильний, що тепер стояв і м’явся посеред світлиці, але… він нерішуче прочистив горло…

 - Князю! - Дуже несміливо, здавленим голосом, вичавив з себе він… - Біда, князю! - Знову прошепотів він...

Аж тут Володимир розплющив свої сірі варязькі очі і суворо витріщився на посильного. У світлиці ледве жеврів каганець, але навіть у його світлі було видно, як сильно зблід посильний, ледве витримуючи суворий погляд князя.

 - Б-б-біда к-к-княже… - Знову ледь чутно пробелькотів він... а потім таки набрався хоробрості… - К-київ у н-небезпеці! В-воєвода Олаф п-прислав мене! К-княже, треба негайно йти рятувати столицю! – Ще трохи осмілів посильний, але те було не надовго... Мов той корок із пляшки, начебто і не прокинувшись остаточно, Володимир зіскочив з ліжка, у два стрибки підбіг і зацідив посильному прямо у вухо - і від несподіваної сили удару той перекинувся, і, пролетівши кілька метрів і влупив головою прямо у стіну - його голова репнула, мов стиглий кавун, а руді патьоки лишилися на стіні... Аж тут Володимир остаточно прокинувся і усвідомлення того, що сказав посильний, перед своєю безглуздою загибеллю через те, що князь просто встав з перепою не тієї ноги… і те все нарешті прийшло йому в голову.

 - Приберіть тут! - Наказав він охоронцям, що увірвалися до світлиці, почувши несподіваний шум, і тепер обережно переступаючи через розкидані по всій підлозі глиняні горщики, у яких раніше були міцні напої… вказавши лакеям на тіло посильного.

 - А цих двох лярв заберіть геть… набридли вже! - І вказав він пальцем на побитих та переляканих жінок, що підібравши ноги та прикрившись ковдрою боязко та зацьковано визирали з-за князівського ліжка… Абсурдність ситуації дещо засмутила князя - він спересердя сплюнув - бо зовсім голий стояв посеред світлиці, з заюшеним та розбитим об голову посильного кулаком…

  - Треба вдягатись! - З’явилася думка у важкій хмільній голові, у якій тільки почало розвиднюватись… - Бо як би добре вчора не погуляв, але державні справи не мають чекати…