Глава 16

 - У тула мечі а дарі мекі мель - Ула - великий світловолосий двадцятип'ятирічний чолов'яга, з теплотою в синіх очах дивився як його старший син Йокі, якому щойно виповнилося сім, як він дуже старається та намагається все ж витягти свою першу рибину, що борсається і не піддається, з Десни…

 - У тула мелі йоні дек! - Ула намагається підказати Йокі, як краще і правильніше це зробити, але вочевидь без батькової допомоги все ж не обійдеться... Бо риба начепилася на гачок чимала, а малий Йокі і так заледве тримав в руках важку для нього вудку. Ула поклав свою велику важку руку на вудлище і потроху допомагав малому підтягувати свого першого коропа... Той опирався, всіма силами боровся за кожен сантиметр, у якому вимірювалося його життя… Але тепер сильна чоловіча рука міцно тримала його на гачку… Батько з сином поволі підтягували рибину до берега. Не витримавши радісного напруження моменту, малий кинувся в воду і обхопив обома руками півкілограмового коропа, але не втримав. Тоді він міцно притис його до себе і вискочив з води задоволений і щасливий, весь радісно-збуджений. Він на всі сили притискав рибину до грудей, яка звивалася, крутилася й видиралася, але малий міцно її тримав і вона поволі припиняла борсатись, хапаючи ротом повітря і втрачаючи останні сили.

 - Мій син стане відмінним рибалкою та ще мисливцем! - Серце Ули зайшлося від гордості за свого прудкого, талановитого і такого розумного первістка - незчувшись та більше не стримуючи свої почуття він міцно притис того до своїх грудей. Він був і справді щасливим - його чарівна дружина Йона нещодавно народила їхнього третього сина - він був гарним та турботливим батьком, а свою чарівну подругу ледь не носив на руках…

Цього літа риба ловилася гарно, безліч звіра було у лісі - Ула встиг зробити чималі запаси на зиму. Він був на рідкість щасливим - сусіди заздрили такому щастю молодих! Бо він і справді любив дружину та дітей, і, на відміну від інших патріархальних в’ятицьких сімей, де дружина практично не мала права голосу, Ула ніколи не дозволяв собі бути хоч трохи різким з нею, а завжди цінував і жалів її… В цьому і був секрет їхнього щасливого подружнього життя. А зараз був момент абсолютного щастя - він притис свого старшого сина до міцних широких грудей - він просто і думати не хотів, що в цьому світі може йому зашкодити… Але на жаль це була остання мить блаженного незнання…

 З-за вигину річки несподівано з'явилася армада суден, веслярі на якій натужно працювали, напинаючи сильні жилаві руки, а всі судна були всіяні кремезними воїнами у залізних обладунках…

 - Руси! - з жахом подумав Ула. Минулого року вони вже були тут, торуючи свій шлях у основні городища в'ятичів. Бо волок до притоків Оки, де вони були розташовані, починався якраз за їхнім селищем… Минулого року вони спустошили поселення, забрали річний запас продуктів багатьох сімей. Але принаймні всі лишилися живими і втратою припасів та кількох молодих дівчат, які самі були не проти податися за військом русів, селище відбулося, можна сказати, легким переляком… Бо той рік теж був щедрим та врожайним і поселянам вдалося досить швидко відновити свої втрати… Принаймні голоду в них точно не було. Ула важко зітхнув подумавши про це - до цих пір! Йому важка була думка про те, що його клуню знов буде спустошено і йому знов прийдеться починати все спочатку. Улі навіть на думку не спало, що можна опиратися такій силі, якою була величезна і добре вишколена армія русів. Принаймні їхнє селище точно нічого не могло протиставити їм! Та Ула ще не знав, що їхніми куцими статками на цей раз не обійдеться, що його власна сім’я та переважна більшість односельців, тих, що не встигнуть втекти, заплатять життями за чужу провину, просто тому, що попалися під гарячу руку…

 Але наразі поселяни втікати не збиралися - більшість з них похмуро дивились на наближення Володимирової флотилії стиснувши руки в кулаки - минулорічний розбій та пограбування були ще такі свіжі у їхній пам’яті… Тож чоловіки інстинктивно потяглися до зброї - але це стало їхньою помилкою, бо їм варто було тікати, поки вони ще могли…

Побачивши на березі похмурі постаті, що, вочевидь, могли загрожувати його воїнам, Володимир звернувся до війська...

 - Братіє! Цей клятий народець виявив неповагу до нашої великої держави і до мене особисто! Навчіть їх шанувати князя та Київ і можете не залишати в живих нікого! Вперед! І його воїни стрибали у вже неглибоку воду і бігли до берега та нападали на сірі похмурі постаті, що були озброєні хто - дрючками, хто встиг принести з хати сокиру, а хто вхопив перше, що під руку потрапило... В’ятичі бились затято, але їх просто розкидали і порубали на шмаття. І руси не жаліли нікого - ні старого, ані малого, бо мали задовольнити свою довго тамовану спрагу до вбивства… а ще так велів князь, щоб нагнати якомога більше страху на непокірне та нерозумне плем’я.

Коли жінки та діти побачили, що сталося з їхніми чоловіками та батьками на березі, то крики найглибшого розпачу та нелюдське виття заполонили селище. Ті, хто зміг подолати невимовний жах кинулись до лісу, але небагатьом вдалося туди добігти. Але… Ще побачивши русів, Ула чомусь відразу здогадався, до чого йдеться... Він міцно стис Йоці плечі і наказав - Негайно біжи до матері! Хай бере братів і швидко біжить до лісу! Негайно! Ти чуєш мене? - Ула сильно струсонув малого за плечі і штовхнув вперед - малий стрімголов кинувся у бік дому.

Виправивши малого, Ула поглянув навколо себе - око його впало на велику і важку сокиру, якою він забивав кілок, щоб припнути човен. Підняв її та почав люто вдивлятися у обличчя новоприбулих русів, що по коліна у воді вже бігли на нього…

Коли Володимир зійшов на берег, то він вже був густо всіяний тілами в’ятичів... Переступаючи через їхні понівечені тіла князь поглянув праворуч, потім ліворуч, аж ось його погляд зупинився на дивному скупченні його воїнів, що оточили величезного, високого, кремезного, схожого на ведмедя в’ятича, який все ще чинив опір, а навколо нього були розкидані кілька тіл княжих дружинників. Але, як загнаному у глухий кут ведмедю, йому скоро прийде кінець, бо кілька стріл стирчали з його спини, а удар меча розрубав йому руку побіля плеча і гаряча густа кров заливала молоде тіло…