Глава 13

 Вечірнє, але ще яскраве літнє сонце сліпило йому очі, легенький теплий вітерець тріпав довге біляве волосся - Олаф приязно посміхався собі та світові, якщо ту посмішку взагалі можна було назвати посмішкою, а не вовчим вишкіром, бо на геть спотвореному

шрамами та татуюваннями, хоча і такому юному обличчі, те виглядало саме так… Він посміхався, бо мав всі підстави для радості - бо, хоч зараз сонце заходило, а його власна зірка повсякчас сходила! Бо після Добрининого від’їзду до Новгорода, він фактично став першим радником та правою рукою князя! Володимир радився, обговорював з ним всі питання і хоч Олаф був таким молодим, як і сам князь, той прислухався до його голосу навіть більше, ніж до голосу ради старших мужів! Бо хоч Добриню було важко замінити, все ж князева гордість не дозволяла тому визнати свою помилку… А надто відправляти посланців принизливо просити як і раніше знову бути князевим наставником та помічником… І тепер Олаф - молодий та відчайдушний варяг, почувався у своїй стихії поряд з таким самим молодим і відчайдушним князем… І вони удвох добре помстилися тим клятим християнам за наругу над рідними богами та забивання баків всього чесного слов`янского люду, практично власноруч зруйнувавши давню  церкву Святого Іллі в центрі Києва, як розсадник клятої роменської єресі, а на її місці зробили величезне капище, позвозивши туди головних ідолів з усіх підвладних йому слов’янських та неслов`янських земель... Поставивши над ними головною височенну, прикрашену золотом і сріблом статую ідола Перуна, ототожнюючи себе з ним, та таким чином роблячи законною вічну владу Києва над усіма підлеглими йому землями. Таким чином використавши Добринину ідею на свій лад… І зрозуміло, що Добрині це б дуже не сподобалося, але ж він сам втік і не зміг захистити своїх “любих попів”, а ніхто тікати його не примушував! Ну, принаймні, сильно…

І тепер ось, коли Володимир вирішив, що подолав будь-який опір у підкорених землях, він разом з Олафом веде своє величезне військо на захід, на завоювання Червенських міст... Бо раду старших мужів вже було поставлено перед фактом, що він прийняв рішення йти у Червенську землю… Хоча дехто зі старійшин і намагався опиратися йому, кажучи, що це може викликати велику війну з могутнім лядським королем… І тоді Олаф помітив, як Володимирові очі заблищали недобрим огнем, коли він почув, що хтось суперечить його князівській волі. Він схилився зі свого високого князівського трону і, розмахуючи кулаком, щосили вигукнув - А Мешкові придеться змиритися зі втратою Червена! Інакше моє славетне військо пройдеться по його власній землі огнем і мечем і покаже йому, де раки зимують! І ще одне… - Володимир зробив багатозначну паузу - …зрадників та боягузів я віднині вішатиму на першій-ліпшій гілляці!

Після таких аргументів бажаючих вести суперечку лишилося не багато, бо всі знали про досить крутий норов нового князя… До того ж здобуття Червена і справді було необхідно для Київського князівства - бо таким чином всі торгівельні шляхи на захід, а також з півночі на південь опинялися під контролем Києва…

Хоча Олаф і не надто переймався незгодою посеред кращих київських мужів, та їхнім небажанням йти у цей похід

 - Ця київська старшина такі страхопуди! – З презирливою посмішкою сказав він невдовзі після того Володимирові…  - Дай їм волю, і вони прив’яжуть тебе до себе і ти будеш в них на побігеньках, як те мале дитя!

  - Що ти верзеш? Як ти смієш! - Ще не охоловши після наради, визвірився Володимир, бо гадав, що відправивши Добриню подалі, вже ніхто не насмілиться суперечити йому… До того ж він вже повністю увійшов у роль великого князя і йому не подобалось навіть коли його найближчий друг і товариш по всіх пиятиках та загулах міг сказати щось подібне.

 - Пробач, Володимире… я не хотів тебе образити! - Зробив вигляд, що схаменувся Олаф, а сам відвернувся та вишкірився з хижим поглядом… - А з іншого боку ти в чомусь правий! - На змученому жорстким вчорашнім похміллям сильно опухлому обличчі з`явилося щось на зразок прозріння…  - Давно вже слід показати цим страхопудам та боягузам хто справжній господар у цій хаті!

 - О, то хлопчик таки спромігся так швидко навчитися… - Тоді собі під ніс пробурмотів Олаф, а вголос, ховаючи іронію за лестивими словами, бо насправді він так не вважав, але висловився… - Ти неодмінно станеш великим воїном і правителем! - І навіть спробував захоплено подивитися князеві у вічі, вочевидь імітуючи крайню ступінь захвату… Та, на диво, Володимир вочевидь купився на ті брехні, як купувався на всі ті лестощі, що лунали тепер звідусіль, бо ж за роки свого дитинства та юності він стільки наслухався та натерпівся через те, що він негідний байстрюк… тож його зранене его вимагало за всі ті довгі-предовгі роки клятих поневірянь…

Тож - Так, я знаю! - Поблажливо вимовив Володимир, і його припухле обличчя розплилося у чомусь, що дуже нагадувало задоволену посмішку…  

 І ось зараз князь та його головний підлабузник чимдуж прямують на захід… А в останніх променях призахідного сонця виблискують важкі мечі та шоломи, голосно іржуть коні - князівське військо підступало до Червена.