Глава 11

Близько місяця човен носило по волі течії і хвиль. Кілька разів прибережні рибалки хотіли забрати його, думаючи, що човен порожній. Але кожного разу перелякані відсахувалися, побачивши всередині, як вони думали, неприкаяного небіжчика, боячись накликати прокляття…

Весь цей час Борислав марив, він бачив видіння, бачив минуле, де він почергово був то Бориславом, то Вермундом. Тепер у якості Вермунда він пам'ятав ту частину свого життя, поки ним був - безжальною машиною для вбивства, воїном, що не знає пощади. Раптом, він наче знову був у Доростолі, у його осади день, коли осадні машини ромеїв особливо дошкульно і сильно вдарили по ним. Він пам'ятав гори понівечених тіл навколо нього - величезні брили трощили все і змітали на своєму шляху. Спасіння не було ніде - люди сотнями гинули прямо на його очах. Він пам'ятав, як князь Святослав підбіг до нього - його разом з чаклуном Альмодом у цьому пеклі заледве знайшли посланці князя - всі чільні князівські воєводи, окрім Ікмора, вже загинули, а в Бориславі, чи скоріше у Вермунді, князь розгледів щось таке, що, як йому здалося, зараз могло врятувати його… Тож князь схопив Борислава-Вермунда за плече і натужно вигукнув, перекрикуючи пекельний гуркіт падаючого з неба каміння - Зараз же збери всіх молодих і сильних воїнів і негайно вдарте по них, поки ще можете! Потрібно припинити це безумство! - І він провів рукою, наче вказуючи на те, що діялося навколо… Бери всіх, кого тільки зможеш і вперед!

Візантійці були занадто зайняті своїми машинами, вже сутеніло і через куряву, яку підняли багатотонні брили, якими вони невтомно нашпиговували фортецю Доростол, не встигли помітити небезпеку, яка поволі підкрадалася до них. Та й не думали, що обложені, закидані багатотонним камінням, що розтрощило все навколо, знайдуть у собі сили на подібну вилазку… Коли вони оговталися, то вже було пізно - руси накинулися на них, мов той орел на зайця…

Трохи подалі Вермунд побачив групу ромеїв, на чолі якої був воїн весь у золотих обладунках, що керував процесом тотального винищення русів за допомогою тих пекельних машин… тож він розвернувся до своїх людей і наказав молодим воїнам

 - Спаліть ці кляті машини дощенту, закидайте їх смолоскипами! А ви… - він гукнув старших і досвідченіших - За мною!

Вони оточили ту групу ромеїв, що була біля тих машин щільним кільцем і останні так і не дочекалися підмоги… На цих людях руси вимістили всю свою лють і ненависть і помстилися за голод і багатомісячні поневіряння, за багато тисяч загиблих товаришів… Вони били і рубали їх, били і рубали, поки ті не стали однією суцільною кривавою масою під їхніми ногами - і Вермунд особисто керував та насолоджувався тим процесом - він був одним із них - кривавих нестримних месників… А його воїни, думаючи, що воїн у золотих обладунках то сам імператор,  відрубали йому голову і насадили на списа і розмахували нею, як своїм найбільшим трофеєм - ось він, головний ворог, подивіться - мертвий і знеславлений, а його голова наштрикнута на руську пику!

Та Вермунд не йняв тому віри і, як пізніше з'ясувалося, то і справді був значний полководець і вельможа, керівник імперської артилерії Іоан Куркуас, але все ж не імператор… зараз Вермунд згадав той день - і він теж розмахував тим списом, списом з закривавленою головою в золотому шоломі. І це очах у князя і всього війська русів, яке вигукувало «-а-а-а-» у захваті, тому що знало, що непереможне…

 Але на жаль, деякі поразки варті перемог, а деякі перемоги - поразок. Саме це і сталося 18 липня 971 року. Бо вже наступного дня під час подібної вилазки син еміра Криту Анемас вбив уславленого воєводу Ікмора. А наступного дня - 20 липня, під час вирішальної битви русам вдалося вбити Анемаса, таким чином помстившись за Ікмора. Але бій цей закінчився страшною поразкою, можна навіть сказати розгромом Святославового війська, після цього він змушений був підписати кабальний мирний договір… Що в підсумку і призвело до його загибелі. Але Вермунда зараз мало обходила доля князя, бо тепер він пам’ятав лишень одне - свій  тріумф, піднесення і навіть захват усього руського війська від його сміливості. Він пам'ятав це почуття і чітко бачив себе великим і могутнім, і ніяк не менше того. І це ніяк не змінювало те, що він достеменно знав, що голова на його списі аж ніяк не голова ромейського імператора… Та загибель Преслави спричинила найглибше зворушення у Бориславовій свідомості і дух воїтеля - Вермунда, що, виявляється, все ще глибоко десь жив у Бориславі, почав поволі прокидатися від свого тривалого сну…

І так балансуючи між життям і смертю Бориславів, а потім Вермундів дух подорожував у часі між минулими подіями… Він то бачив себе Вермудом, то знов Бориславом. Він бачив Преславу - таку повну життя і щасливу - вона посміхалася йому… а наступної миті він бачив її застиглу та нерухому, з невидющими очима, що дивляться в небо, а потім хрест на її могилі…

І все ж у своєму маренні він весь час намагався повернутись до неї - і знов бачив її, як живу, дивився у ті сірії очі і тонув у них... І він знав, що більше не хоче жити без неї - його сили поволі танули, він все рідше і рідше виходив зі свого стану благословенного забуття… А тим часом човен все несло і несло вниз за течією…

Коли почулося ревище першого дніпрового порогу, то він ледь мав сили, щоб підвести голову, але й не хотів, йому було добре і надалі жити в світі своїх марень, він не хотів більше розлучатися з ними…

- Преславо, ти знаєш… - Йому здавалось, що він говорить із духом коханої… - Мені здається, що я врешті щасливий! Я чую ревище бурі надворі, але ми тут із тобою, разом, у безпеці! І ніщо в світі не розлучить нас! Але у цю мить човен наскочив на гранітну брилу, він розвалився, неначе був зроблений з крихкого паперу, а не з дерева і Борислава, разом з рештками човна затягло у темний киплячий вир, на саме його дно.