Глава 8

Ростислав знав, що йому лишилися лічені дні, або навіть години. Йому не шкода було себе - він знав, що смерть у будь-якому разі неминуча, що за свої вчинки він багато разів заслуговував її, а ще, що на все Божа воля і він віддався їй повністю...

Єдине, про що він жалкував, була доля молодих. Він знав, що з ними зроблять і це переповнювало його серце жалем і болем. Але що він міг зробити - зараз безрукий каліка, все тіло якого кожної секунди пронизував страшний біль і єдине, що тримало його на цьому світі було бажання врятувати дочку, зробити все, що ще було в його силах, щоби тільки вона жила… Ростислав прив'язався і до Борислава, він бачив наскільки щиро і сильно той любить його дочку і вже вважав його за сина. Його доля майже так само сильно краяла його зболене серце, як і доля власної дитини.

Ляда льоху різко відчинилася - світло залило темний підвал, Ростислав не міг розплющити очі, бо після суцільної темряви навіть несильне передвечірнє світло сильно різало очі, за півхвилини він таки зміг їх розплющити. І у, як їм здалося, яскраво-білому сліпучому сонячному сяйві була така сама білосніжна фігура, в просторому одязі аж до п`ят, зі скуйовдженим білим волоссям  - знайомий голос пролунав наче з неба.

Ще вночі, під час штурму їхнього подвір'я, Ростиславові здалося, що він чомусь добре знає цей голос - така думка майнула в нього тоді, але наступної миті йому було відтято руку і всі інші думки, окрім відчуття нестерпного болю, просто розчинилися у повітрі…

Тепер він точно знав, що то за людина і що то за голос - це був голос його брата Добромира, хоча і надтріснутий і трохи змінений часом, а ще вочевидь відчуттям своєї сили та влади.

 - Радий нарешті тебе привітати, Ростиславе… - Гордовитий та зловтішний голос згори заповнив темний тісний льох.

Борислав і Преслава заворушилися, вони прокинулися від свого жахливого сну, щоб побачити його зараз в реальності. Яскраве денне світло засліпило їм очі, спочатку вони мружились, нічого не бачачи, поволі образ жерця постав у їхніх очах. Ростислав зібрався з силами і піднявся на лікоть неушкодженої руки, хоча біль був таким нестерпним, що він сильно зціпив зуби… Потім ледь зміг вичавити з себе - Добромире, брате, це справді ти? -  Так, це я, Ростиславе! - Вимовив волхв(Добромир був зведеним братом Ростислава та дядьком Преслави, це він «прихистив» її та братика Радислава після трагічної загибелі їхньої матері і він же хотів передати Преславу у руки волхва для жертвопринесення у ім`я Перуна… а після загибелі волхва від рук Борислава сам став волхвом та приніс в жертву Перунові малого власного племінника Радислава, замість Преслави, що її порятував Борислав)

 - Ти все-таки впізнав мене після стількох років! Не думав я, що ми зустрінемось з тобою отак, я бачив нашу зустріч зовсім по-іншому!

 - Та і я не такої зустрічі очікував, брате! - Через силу, зібравши воєдино всю ненависть та презирство, яке мав, вимовив Ростислав - А ти змінився, дуже змінився, я б ніколи не подумав, що ти можеш стати таким!

  - Старший братик вирішив знову мене повчити! - Знущаючись вимовив волхв - Та тільки ти не в тому становищі, щоби зараз щось там таке патякати!

 - Добромире, я прошу тебе! - Ростиславів голос захрипів, але він пересилив біль… - Брате, будь-ласка, якщо в тебе лишилась хоч крапля совісті й милосердя, зглянься, прошу, ти вже забрав мого сина, порятуй хоча б дочку, вона всього лиш невинна дитина!

 - Забрав не я, а боги! - Визвірився волхв - І ти кажеш невинна? - Тепер в обличчя йому розсміявся жрець - А ти знаєш, що через неї і того клятого хлопця, якого вона не зрозуміло чим звабила, вбито верховного волхва? (Хай навіть завдяки цьому і своїй догідливості я й став помічником волхва, а потім волхвом! - Подумки додав Добромир.

 - Ти віддав їм мого сина! Пожалій хоча б дочку! - Причитав Ростислав, намагаючись знайти бодай щось людське у цьому жерці, що лишилося в ньому від свого колишнього брата, заклинав він.

Волхв насуплено дивився на свого помираючого брата - Ти що думаєш, що те святотатство, яке ти вчинив, можна пробачити? Ти ж розумієш, що прославляв ромейського бога і принижував наших? А за це кара лише одна - смерть!

 - Я розумію… - Слабко озвався Ростислав, його голос був ледь чутний… - Звісно, розумію, та я й не прошу тебе помилувати мене! Я прошу милосердя для своєї єдиної дочки! Вона в цьому не винна!

 Жрець подивився на змучених і сильно побитих людей зверху вниз, переводячи погляд з Ростислава на Преславу, і на Борислава.

 - Я подумаю над твоїми словами… брате! - Вишкірившись, додав жрець - Наразі це все, що я можу тобі обіцяти! - Він повернувся до супроводжуючих, що запопадливо опустивши очі, очікували неподалік - Зачиніть їх міцно! - Світло у льосі згасло так само несподівано, як і з'явилося.

Невідомо скільки пройшло часу - у темряві його відчуття було втрачене, може день, може два - наступного разу, коли ляду було піднято, то була вже ніч - хоча силует жерця в білому ясно вирізнявся проти сірого неба…

  - Ну що Бориславе, а ти все ж везунчик, я тобі так скажу! Тобі знов пощастило - двоє людей, що були в княжому війську, підтвердили, що ти служив варязькому чаклунові та богам і тому вбивати тебе не можна - варязькі боги сильні і вони можуть розгніватись на нас за це! - Ну й щастить же тобі!(Парадокс полягав у тому, що варязькі боги якраз дуже прагнули загибелі Борислава, бо він, як і волхва, убив їхнього жерця Альмода, та, на Бориславове щастя ніхто з русів про те не відав…)

  - Тепер щодо тебе, Преславо. Я радився з іншими жерцями і ми вирішили, що боги один раз не прийняли твою жертву, значить другий раз вона їм вже не потрібна… Ви з Бориславом вільні - можете йти на всі чотири сторони! - Він вишкірився - І жити довго й щасливо!

  - А як же батько? - Вирвалось у Преслави, яка з надію дивилася вгору...

  - Щодо батька, я не порадую тебе, Преславо… бо він вчинив страшний злочин і його буде покарано за це! Його привселюдно спалять живцем на великому вогнищі, щоб догодити богам і очистити нашу землю від самого насіння та духу клятої чужинської віри!