Глава 3

Кілька днів Ростислав блукав у навколишньому лісі, він жив неначе у напівсні, не бачачи різницю між світлом і темрявою, між днем і ніччю.

 Всі ці дні він нічого не їв і не пив, і все більше скидався на примару, а не на людину. Почуття страшної провини переповнювало його розум - він точно знав, що у смерті дружини та сина винен він. І тільки він! Бо ніхто не наважився би скривдити його сина, якби він був тут і дружина напевне була б теж жива!

Це не давало йому ні їсти, ні спати, ані навіть дихати…

І навіть віра у Бога та думка про те, що це його кара, що він тепер має жити, щоб страждати і спокутувати свою провину не змінила його рішення… Він вирішив накласти на себе руки, щоби цей нестерпний біль скоріше зник… Через те, що багато днів не спав і не їв він брів по лісу не розбираючи дороги, а свідомість його була затуманена так, що він вже не розумів де реальність, а де йому що просто ввижається… Одне він тепер знав точно - він має залишити це життя, воно не для нього, бо він зруйнував все, що лишень можна зруйнувати і близькі люди загинули саме через нього - однією рукою він міцно стискав шматок мотузки, що знайшов на узліссі, вочевидь ним була прив`язана чиясь корова, поки не відірвалася… Тож його знавіснілі очі зупинилися на досить високій поперечній дубовій гілці… Вирішивши все в один момент - Досить коливатися та шукати виправдання, просто відтягуючи час! - Знавісніло застрибнув він на ту гілку, зав`язавши мотузок на два вузли… Так само знавісніло обкрутив він навколо шиї ту мотузку кілька разів, та, мов навіжений, стрибнув долі… Він повис, немовби між небом і землею, відчайдушно смикаючи ногами, страшний біль стиснув горлянку, немовби полум`я обпікало всередині все його єство і тут… він почув голос… Пізніше, він зрозумів, що до нього говорив Бог - Ростиславе, хіба ж для цього я тебе прийняв до себе? Ти тільки поглянь на себе зі сторони! Ти схожий на лайно і скоро станеш лайном! Де ж твоя віра? Ти ж обіцяв служити мені до смерті, але ж не так! Що ж ти таке коїш? Твоя смерть не поверне їх із мертвих, але ти більше ніж завжди потрібен своїй дочці! Вона слабка і беззахисна, і сама посеред дикого лісу! А про це ти подумав, коли вирішив здохнути, мов той пес? - І саме в цей момент, коли таємничий голос висловив все своє обурення з приводу слабкодухості та безхребетності Ростислава, гнила мотузка, що бог зна скільки часу провалялася надворі, луснула і напівзадушений Ростислав важко гепнувся долі…

Вже сидячи на землі та важко потираючи обдерту грубою мотузкою шию, Ростислав зрозумів, яким же він все-таки був недоумком, а ще слабкодухим виродком, що прагнув просто втекти, заховатися за своєю смертю, замість того, щоби допомогти дочці, саме тоді, коли їй найбільше потрібна допомога… І сховатися за своєю смертю, це надто просто і легко може бути для нього… Натомість він мав присвятити життя спокутуванню власної провини…