Глава 2

Був ранній вересневий ранок, щойно розвиднілося, природа тільки почала прокидатися… Але Ростислав, що був сам в лісі, ніяк не міг відігнати від себе відчуття, що навіть зараз за ним пильно стежать... І це не жовті очі сіроманця, що уважно вивчають кожен його рух… Це відчуття не полишало його вже кілька тижнів. Весь час йому здавалося, що чиїсь уважні, не знаючі сну очі, пильно стежать за ним з темряви лісу, або густих чагарників на узліссі уздовж берега Десни.

 Ростислав виріс у лісі, він був для нього майже як рідний дім і все ж його суперник або був ще майстерніший, ніж він, або його просто ... не було! Він міг бути просто плодом хворої уяви. Іноді Ростиславові здавалося, що він просто втрачає розум…

І це було не дивно після всіх тих подій, що звалилися йому на голову останнім часом… Точніше всі ці події відбулися значно раніше,  а він просто про них нічого не знав. Але це не значить, що вони геть обійшли його, чи зараз він не почувався винним…

Якийсь час Ростислав навіть був близьким до самогубства… Так, що навіть віра у Ісуса Христа і розуміння того, що він все ще потрібен дочці заледве підтримувала його і не давала вмерти з горя та жаху того, що сталося тільки з його вини…

Ще перебуваючи у Візантії, після прийняття хрещення, він почав поступово почав дивитися на своє попереднє життя іншими очима і вжахнувся, побачивши яким насправді жалюгідним та нікчемним насправді воно було…

Заради примарного та у великій мірі надуманого кохання до великої княгині, він покинув власну родину, що й спричинило страшну трагедію. Як і все, що він робив у цьому житті, було лишень щоб вразити її, справити на неї враження…

І навіть після їі смерті він часто подумки звертався до неї і очікував схвалення, або несхвалення своїх тих чи інших дій чи рішень... А найголовніше, він завжди хотів довести їй, що вона була неправа, коли без жалю викинула його зі свого життя… Та вона, м`яко кажучи, і сама не завжди була святою та праведною! Але ще він знав та відчував, що зміни в ньому самому сталася не без її допомоги… Бо відштовхнувши його від себе, вона тим не меньше дала йому шанс на нове життя, на повну зміну і переусвідомлення його, на розуміння того, що в ньому головне, а що ніколи не мало ніякого значення! Ось тоді, вже після віднайдення віри, він і згадав про свою родину, яку покинув багато років тому...

 Ростислав вирішив повернутися і стати тим, ким він давно мав би стати - добрим чоловіком і батьком. Звісно, якщо його приймуть і для цього не надто пізно. І з цього все почалося… Тож ось, що відбулося приблизно за рік до того…

Влітку 972 року торговим судном Ростислав дістався Києва. На гроші, зароблені різними підробітками, він зміг купити коня і вирушив до рідного Соснова.

За кілька днів він, дуже зарослий, бо давно давно не голений та не стрижений, під'їхав до такого тепер незнайомого, бо вже перебудованого будинку на пагорбі, оточеного високим парканом… Поруч на житньому полі він побачив одиноку фігуру - жінку, що серпом жала жито, неподалік лениво вилежувався великий волохатий собака.

- Гордимира! - Ростиславове серце зайшлося та почало битися швидше...

 - Гордимира! - Голосно закричав він, зіскочив з коня і побіг до неї - великий волохатий собака виявляється зовсім і не спав - він стрибнув вперед, перегороджаючи Ростиславові шлях... Собака глухо гарчав, показував ікла, і явно мав намір вчепитися йому у горлянку… Аж тільки тут жінка, яка начебто і не чула нічого, бо надто зайнята своїми думками, покинула роботу і розвернулася до нього. І хоча пройшло багато років, йому на диво здалося, що дружина не постаріла на жоден день з тих двадцяти років, що він її не бачив… Їй було наче десь років зо двадцять, вона була одягнена у красиву вишиту сорочку, на високому чолі з глибокою зморшкою застигли крапельки поту, а великі сірі очі з подивом і переляком оглядали новоприбулого, геть не вгадуючи в ньому свого чоловіка…

 - Гордимиро, ти що, не впізнаєш мене? - Майже прошепотів Ростислав, почуття комом стали йому у горлі…

 - Я не Гордимира, я її дочка! - Спантеличено вимовила дівчина, що не могла вирішити, чи то нацькувати собаку, чи то відкликати його.

 - Преславо? - Аж поточився Ростислав… я просто бачив тебе лишень дитиною… я ж твій батько…Ростислав… - Заледве зміг вичавити з себе він, бо емоції ще сильніше здавили йому горло.

Почувши те, Преслава спочатку здригнулася, наче почула голос привида… потім, стиснувши губи, уважно оглянула його з голови до ніг, наче не довіряючи вухам і тому, що почула… Батька вона майже не пам`ятала, чи то навмисне хотіла стерти його риси із пам`яті… А незнайомець був середній на зріст, але в нього була м'язиста, сильна, засмагла фігура, сильна жилава шия, широкі плечі, що випирали з-під запиленої дорожньою курявою сорочки. Обличчя майже не видно, все заросло густим волоссям і бородою, що почали сивіти. І до всього були допитливі карі очі, що поглядом побитого собаки дивляться на неї... Преслава підняла руку і гаркнула на собаку

- Бровко! А ну сядь сумирно!

А тоді знову з суворим виглядом розвернулася до Ростислава - То ти справді і є мій батько? - Вона дивилася йому у вічі вимогливим поглядом, в якому зараз з'явилося багато чого, і це зовсім не спантеличення чи цікавість… - А чого ти прийшов?

Ростислав навіть не зразу знайшовся, що сказати. Потім він набрав повні легені повітря і видихнув:

  - Я хотів побачити тебе… доню!

  - Ти не хотів бачити мене тринадцять років, а зараз захотів? – Тепер вже не стримуючи емоцій запиталася Преслава.

  - Так, доню, захотів, пробач мені, вибач мені… - У Ростислава заплітався язик, він вже не тямив себе від емоцій, що переповнювали його…

 - Я так шкодую… я вчинив дуже підло! І мені нема прощення, але доню, я тебе дуже прошу, може ти все ж спробуєш, бодай спробуєш, мене пробачити та зрозуміти? Якщо не зараз, то хоч колись! Доню, вибач мені… я маю стати перед тобою на коліна, благаючи про твоє прощення!