Глава 1

 Сіроманці, сіроманці кружляють навколо. Вони шкірять зуби, обступають його щільним кільцем, наближаються. І, наближаючись,намагаються стрибнути йому на груди і вирвати серце… або вчепитись у горло і роздерти на частини.

 Аж ось перший, вожак-сіроманець закляк, йому не стало духу стрибнути. Він раптом розвернувся і завив, піднявши морду до місяця. Не розуміючи, що відбувається, Борислав опустив свої очі долі і побачив сірі вовчі лапи. Тепер це його лапи з великими кривими кігтями.  Він став…  вовком! Він сам став вовком!

Борислав прокинувся спітнілий від жаху - він ще відчував вовчі ікла на своєму горлі і бачив власні, щойно отримані пазурі… Він все ще був у полоні сну - спочатку вовки гризуть і роздирають його, він відчуває сморід з їхніх пащ і запах власної крові та тельбухів. А потім він стає одним із них і має робити те саме з іншими…

 - Це сон, всього лиш сон! - Повторював він собі, але все ще не міг заспокоїтись. Останнім часом він і справді почувався немов той дикий загнаний звір... Тому й не дивно, що у своєму сні він уже і став ним.

Останні кілька тижнів він, мов привид, кружляв навколо Преславиного дому. Їх колись спільного дому! Спостерігав, не наважуючись підійти ближче.

 Він жив у лісі, їв у лісі, спав у лісі, він наче застряг у своїй нерішучості, як у підвішеному не маючи сили щось змінити -  чи може покинути цю справу і забратися геть, чи все ж бодай спробувати поговорити з Преславою…

 Але про що говорити? Він бачив на власні очі, що вона живе не сама, бачив іншого чоловіка тут, поруч із нею…

 - А чого ти очікував? - Говорив йому внутрішній голос - Ви ніколи не були близькі з нею, вона навіть ніколи не говорила, що любить тебе! Все, що ти придумав, було лише у твоїй уяві, а не насправді!

 - Але ж ми стільки пережили разом! – Намагався він довести він сам собі.

 - Це ж наш дім, ми його разом будували, і, як не як, я таки врятував її від смерті, тож маю право хоча б поговорити з нею!

 - Це все в минулому! - Підступно шепотів той самий гадський голос - Вона більше не любить тебе і насправді ніколи не любила! Все, що ти маєш зробити, це просто забратися та дати їй спокій!

І все ж Борислав поки що не міг погодитись з цим клятим голосом, щось все ще тримало його тут…

- Я не поїду звідси, доки все ж не поговорю з нею… як випаде така нагода! - Вже не так сміливо вирішив Борислав, бо насправді почути від неї, що вона ніколи не любила і не любить його і було тим, чого він найбільше боявся…

Тож, як дні минали, остаточно, так би мовити, вирішувалося йому… - Я ж маю на власні очі пересвідчитись, що все вже скінчено, а, може бути, ніколи нічого й не починалося… - Скигліла його поранена душа…

 Але зробити цей вирішальний крок він не міг, страх утримував його від цього. Страх почути її відповідь і позбутися всіх сподівань, якими так довго жив, всіх своїх мрій, надій та ілюзій…

 Ось і був він зараз, мов та неприкаяна душа, що застрягла поміж світами, і не може знайти собі шлях до жодного з них…

Йому пощастило вижити після падіння з багатометрової дніпрової гранітної кручі, щасливо уникнути численних гранітних брил і не розбити голови об скелясте дно. Але тепер він наче застряг між минулим і майбутнім, боячись ступити крок вперед, бо тоді колись омріяне майбутнє, мов та остання надія, точно зникне… Це було доволі дивно для людини, яка стільки пережила, і здається уже не мала би чогось боятися… З іншого боку, він відчайдушно боявся зробити цей крок, щоби врешті йти далі… На всі сили чіплявся він за примарну надію… Бо Бориславова душа знову повернувшись у своє власне тіло, після кількарічного чаклунового полону зомбі, а потім печенізького полону, і тепер вона в повній згадала хто вона і яка вона… Тож щоб повернутись у свою душевну рівновагу, Бориславовій душі потрібна була Преслава, піклування про яку, після трагічної загибелі його родини наповнювало його життя змістом, тож у великій мірі із втратою Преслави він боявся втративши сенс самого власного існування…

Але все ж якась частина його казала - Роби вже щось, ти не можеш вічно жити у лісі!

 - Я й зроблю! - Відповідав Борислав тому клятому голосові… - Я звісно поговорю з нею, лиш випаде така нагода!

- І коли ж вона випаде? - Єхидно цікавився голос.

- Цього не знаю! - Чесно відповідав сам собі Борислав.