Глава 45. У якій Анастас застерігає Володимира від наруги над християнським містом.

 Володимир гвалтував юну Євфімію на очах її батьків, які були прив'язані до сохи його намету, кілька днів поспіль. А коли йому набридло їх мучити, то він наказав їх убити. 

Весь Корсунь, включаючи церкви, було повністю розграбовано, безліч людей вбито, а незчисленні наруги чинились над корсунськими жінками. Не раз і не два піднімав Анастас очі до неба з одним запитанням:

 - «Господи! Невже на це все є твоя воля?»

А Володимир все не міг насолодитись власною перемогою. Нещасне місто тільки тихо стогнало, коли який вже день поспіль русини у п’яному угарі знущалися з тих його мешканців, яким пощастило вижити…

Нарешті Володимир протверезів настільки, що вирішив відправити посольство до Константинополя.  У головному храмі Херсонесу - храмі святого Василія, де русини влаштували собі бенкетну залу, він руками, що вже трусилися від безперервної пиятики поманив до себе Іжберна.

 - «Іжберне!» - розчулено промовив Володимир і ляснув варяга по плечу - «Ти - мій найвідданіший друг… без тебе ми б ніколи не взяли… Корсуня!»

Потім він стояв похитуючись, намагаючись зібратися з думками, і тепер вчепився обома руками у плече Іжберна, щоб не впасти. 

 - «Ти мій друг, Іжберне...» - нарешті зміг вичавити з себе він - «Я роблю тебе воєводою Корсунським! А цю дівулю Євфімію...» - масна посмішка розплилася на князевому обличчі - «Забирай собі на потіху!» - Володимир все ще п’яно хитався, та його погляд почав пояснюватись, коли він сказав:

 - «Але ти маєш зробити ще дещо…» - Володимирова пропозиція надзвичайно сподобалася Іжбернові, він притримав князя, та обережно посадив на стіл, (який було зроблено з дощок, обдертих разом з іконами зі стін церкви), поруч з собою.

 - «Ти маєш пливти до Царгорода...» - невпевненим голосом продовжував далі князь – «Візьми з собою воєводу Олега та з десяток його людей... Скажіть цісареві...» - тут він замислився на хвилину, а потім видав - «Скажи йому, хай йде під три чорти… Хоча ні, стій, я пожартував...» - Володимир єхидно вишкірився - «Скажи йому, що я віддам Корсунь тільки в обмін на його меншу сестру Анну! А тепер йди!» - князь ще раз ляснув Іжберна по плечу - «І не барися!» 

 Іжберн щойно вийшов, коли до храму зайшов весь поблідлий, але рішучий Анастас, його карі очі блищали від обурення та гніву. Коли він підійшов до князя, той все ще сидів на столі та бездумно дивився в одну точку. Потім його мутні червоні очі зупинилися на Анастасові:

- «А-а, грецький піп... чого прийшов... а мабуть добре...що  прийшов…приєднуйся...» - Володимир невпевнено махнув рукою на наїдки та напої, що ще лишились на столі:

 - «Випий… випий… за моє здоров’я!» 

Анастас ледве стримався, щоб зразу не вибухнути від гніву:

 - «Ти маєш негайно вивести своїх вояк з храму!» - на худому змарнілому обличчі Анастаса лиш очі горіли ненависним поглядом, що впірився князеві у обличчя.

- «Не зрозумів...» - зачудовано промовив здивований князь - «Що ти сказав?» 

- «Я сказав, щоб ти негайно забрався з Божого храму і всіх своїх головорізів забрав!» - Анастас геть не стримував своєї люті.

- «Браття, ви чули, що мовить цей бевзь?» - Анастас явно привернув до себе увагу всього захмілівшого братства, смішки та п`яні лайки почали лунати з усіх сторін.

Володимир сам аж трохи протверезів від такого нечуваного нахабства.

- «А якщо ні?» - Володимир жорстко всміхнувся та почав відверто глузувати з Анастаса - «То що тоді?»

- «Тоді ти дуже пошкодуєш про це!» - крізь зуби процідив Анастас.

 - «Та ти зовсім з глузду з’їхав, попе? Йди собі геть, я сьогодні добрий... я  святкую славетну перемогу...тому пробачаю тобі... а ти йди.... ковтни десь доброго грецького вина... тобі не завадить...» - задоволений своєю кмітливістю, Володимир розвернувся спиною до Анастаса - він сьогодні був у надзвичайно доброму гуморі.

 - «Бог покарає тебе!» - прошепотів Анастас - «Ти страждатимеш так само, як твої безневинні жертви!»

 - «Бог? Ти сказав твій Бог?» - князь здивовано підняв одну брову та знову розвернувся до Анастаса - «То чому ж твій Бог, якщо він справді такий сильний, дозволив усьому цьому статися? Чому твоє рідне місто геть спаплюжене, а його ще живі мешканці тремтять за своє нікчемне життя? Чому керую тут зараз я, а не Василіан? І чи не ти сам призвів до всього цього?»

Анастас не знав, що на все це відповісти. Бо все це було правдою, але дечого цей язичник все ж не знав.

 - «Ти або схилишся перед Істинним Богом, або загинеш!» - з високо піднятою головою Анастас вийшов з понівеченого храму. Ніхто з тих, хто там був, чомусь не наважився стати йому на шляху.