Глава 42. У якій Анастаса переконують показати де саме знаходиться «той самий» колодязь.

 - «Ти не змусиш мене говорити!» - Анастас відмовлявся розказувати будь-що, запізніле каяття у  своєму жахливому вчинку та в тому, що він може стати причиною загибелі міста, яке стало для нього рідним, охопило його.

 - «Я краще помру, ніж скажу ще хоч слово!» - вперто промовив він.

 - «І не кажи, довбню!» - недбало відказав Борислав, промовисто витираючи заюшений Анастасовою кров’ю кулак - «Тільки покажи, де той клятий колодязь!»

 Анастаса били вже досить довго, він не міг стояти на своїх ногах, тому його тримали з обох сторін за руки. Та на цей раз він твердо вирішив, що краще смерть, ніж віддати славне християнське місто на поталу язичникам.

 - «Говори, клятий виродку!» - остаточно втрачаючи терпіння Борислав Анастасові кулаком в голову з такою силою, що підручні не втримали його, а маленьке худорляве тіло описало кульбіт, та грюкнулось на землю, Анастас втратив свідомість.

 - «Ти стомився, сину мій, ти несеш свій хрест, як колись я ніс...» - слова наче нізвідки народжувалися у Анастасовій свідомості - «Іноді важко відрізнити добро від зла, а іноді вони, на жаль йдуть пліч-о-пліч... Я люблю тебе, як і всіх людей, але ти маєш виконати своє призначення... Не бійся сину мій, ніколи не бійся, я поруч з тобою, завжди поруч!»

 Анастас наче прокинувся від свого забуття. Він підвівся весь закривавлений, та в його очах більше не було страху. Випроставшись, а потім рішуче нахиливши голову вперед, він мовив:

 - «Ходімте, я покажу вам колодязь!»