Глава 41. У якій розповідається про Бориславові пригоди у Корсуні, а також про те, як він тікав звідти з Анастасом.

Служба Божа все ще правилася, коли диякон Анастас зі скринею для пожертв обходив всіх присутніх у храмі Святого Василія. Була неділя, до того ж день Святої Великомучениці Ірини, тому церква була вщерть заповнена, а люди не скупилися на пожертви, бо ладні були віддати останнє, тільки б Господь відвернув біду, тільки б ці товписька диких, бездушних та жорстоких варварів безслідно зникли з-під стін їхнього рідного міста… Анастас переходив від однієї людини до іншої - не дивлячись на свято та неділю їхні обличчя у більшості були сумні та напружені. Справжнього голоду та нестачі води ще не було, та страх цього вже з'явився на обличчях зневірених людей. Вони благали Бога відвернути лихо - матері за синів, щоб ті неушкодженими повернулися з фортечних мурів, дружини за чоловіків, батьки за дітей, щоб Господь відвернув голод та хвороби, які неодмінно супроводжуватимуть голод та нестачу води.

 Анастас пильно вдивлявся у їхні обличчя, всіх їх поєднувало одне - у їхні душі заповз страх, він сковував їхні думки, наповнював їхні емоції, пересилюючи все інше, він нависав над ними темним похмурим невідомим майбутнім. Одна єдина людина впала йому в око, бо не була схожою на інших. Одягнений у чернецьку рясу з чорним високим каптуром він подивився на нього своїми синіми пронизливими очима так, що аж стало моторошно. Але чи не відразу моторошність пройшла, її місце зайняло щире здивування, а потім прийшло передчуття чогось дуже особливого. Ледве стримуючи хвилювання та не впустивши скриню для пожертв, не озираючись, Анастас зайшов за хори, де трохи перевів дух. Потім він опанував себе. Вийшовши з-за колони він почав непомітно стежити за прибульцем. Світла шкіра, відверто слов’янські риси обличчя, чорна ряса була стара та подерта - ця людина точно не була місцевим мешканцем.

 - «Хто ж він такий?» - задавав собі питання Анастас - «Напевно ворожий шпигун!» - було перше, що спало на думку. 

 - «Але як же він пробрався через стіну? Це ж неможливо!» - дивувався Анастас.

 - «Байдуже!» - була його наступна думка - «Я маю повідомити про нього владу!»

 Хоча Анастас і сам був слов’янином та прожив у Корсуні багато років, та він зробив би все від нього залежне, щоб запобігти руйнуванню християнських храмів та гвалту над християнським містом. І все ж він не був до кінця впевненим у своїх висновках. А тому вирішив спочатку простежити за прибульцем самому…

 Служба закінчилась, люди почали потроху розходитись та виходити з церкви. Анастас неквапливо, крадькома, але впевнено пішов за чоловіком у чорній рясі, ні на мить не спускаючи з нього очей.

 Борислав серцем відчув, що за ним стежать і тому поспішив змішатись з натовпом, а потім загубитись у лабіринті вузьких середньовічних вулиць та вуличок. Та Анастас не відставав, коли людина у чорній рясі повертала, то він робив те саме. Коли швидко пірнала у наступний темний перехід, то й він теж не збавляв ходу. Пірнувши у останній темний тунель, він відчув, як чиясь сильна рука міцно схопила його за комір, а потім притисла до стіни, а його горло відчуло дотик холодного гострого леза.

 - «Ти шпигуєш за мною?» - шиплячий голос вільно перекручував грецькі слова.

 - «Прошу, не вбивай мене…» - благав Анастас своєю рідною полянською мовою. Тиск на його шию анітрохи не послабнув, хоча… 

 - «Ти - полянин?» - підозріло прошепотів голос.

 - «Так!» - розпачливо мовив «плюгавий грек», як подумки охрестив його Борислав - «Прошу, пощади! Я полянин з Києва… мене звуть Анастас!»

 - «Що ти тут робиш, Анастасе? Відповідай чесно!» - Цей шепіт був дуже промовистий, бо холодна сталь дужче вп’ялася у беззахисне горло, червона цівка потекла долі.

 - «Я...я...я… пощади…» - захлинаючись забелькотів Анастас.

 - «Кажи вже!» - Борислав дужче стиснув його за комір.

 - «Мені здалося, що ти… схожий на чужинця!» - сам дивуючись своїй сміливості випалив Анастас.

  - «Тобі не здалося, я й справді чужинець!» - всміхнувся Борислав, а потім визвірився - «Хотів здати мене?» - Борислав вже уявив, як сталевий клинок легко розпанахає горлянку зрадника, а гаряча кров заллє його жилаві руки. Аж тут він притримав руку, бо почув, як передчуваючи неминучу смерть Анастас прохрипів:

  - «Зачекай... я знаю… як взяти місто... без мене ви його ніколи не візьмете!»

 - «Говори!» - зашипів Борислав - «Говори, поки можеш!»

 - «Вода...» - слабко белькочучи благально шепотів Анастас - «Вода... йде до міста... її треба перейняти.... я знаю де...»

 - «Кажи де!» - Борислав з новою силою впер вістря ножа у горло Анастаса, краплини крові дужче потекли на побілілій шиї.  

- «Ні, тоді ти вб'єш мене!» - тут голос Анастаса зазвучав впевненіше - тут він точно знав, що робить. 

- «Кажи вже, підлий зраднику!» - Борислав сильно струснув Анастаса за комір, та зрозумівши, що так він жодного слова більше не доб'ється від нього, опустив ніж. Борислав не знав, що йому робити, тому знову ще міцніше стиснув Анастаса за комір і прошипів:

 - «Доведи, що говориш правду! Доведи! Бо, клянусь Богом, я вб'ю тебе тут і зараз!»

Зрозумівши, що прийшов час подати голос, Анастас зашепотів: 

 - «Вода, яку п'є місто витікає глибоко з-під землі, зі скелі. Туди вам не дістатися...» - відчувши, що Борислав дужче притис клинка до горла, Анастас, поспішаючи, продовжив - «Але...»

 - «Говори!» - зціпивши зуби, зашипів Борислав.

 - «Є один колодязь... тобто був один колодязь…» - швидко виправився Анастас. 

 - «Що з того?» - прошипів Борислав. Руки напружені, та готові будь-якої миті скрутити в’язи підлому «гречинові».

 - « Колодязь... він… поза… межами фортеці...» - злякано продовжував Анастас.

 - «До того, як стати священиком, я був шукачем води, тож знаюся на цьому...» - тепер його слова були швидкими та були вимовлені пошепки, ледь розбірливо.

 - «Продовжуй!» - крізь стиснені зуби вичавив з себе Борислав.

 - «Цей старий колодязь, з якого лишилися тільки гнилі трухляві колоди зверху, та яма зі смердючою водою знизу - магістрат міста вирішив, що він становитиме небезпеку для міста, якщо варвари дізнаються про його існування, тож його засипали…»