Глава 36. У якій Борислава викликають до Києва через княжий похід.

 Церковний спів лунав, він наповнював Бориславову душу гармонією, вірою, та дивним спокоєм. Йому здавалося, що він не стоїть зараз посеред напівпорожнього храму, а дух його витає десь далеко зверху, дивиться згори на змучене тіло. Змучене, бо в останньому поході кепсько йому прийшлося - кінь під ним загнаний впав, після того, як він з найвідданішим загоном дружинників та десятком ковуїв переслідував кілька десятків печенігів на лівобережжі, аж за Сулою, яким проте вдалося втекти. Кінь важко гепнувся долі, проїхавши ще кілька метрів черевом по сухій траві, ледь не переламавши Бориславові ноги. Від удару об землю Борислав на якусь мить втратив свідомість. Коли він прийшов до тями, то стесані до крові руки та ноги боліли, як не в себе, а перелякані воїни схилились над своїм воєводою. Борислав поворушив руками і ногами - наче нічого не було зламане. Тоді він насилу підвівся та суворо визвірився на воїнів:

 - «Чого поставали? Мерщій на коней, бо погані втечуть!»

 Згадуючи зараз про це, він дякував Господу за те, що все так добре для нього минулося. А також за те, що по волі Божій він зміг так багато зробити - побудував дерев’яний храм у Родені, виписавши ромейських майстрів, запросив для служіння священика грека Феофана, який проте якийсь час жив у Солуні і трохи знав болгарську мову. А тому службу проводив більш-менш зрозумілою слов’янською мовою. А поганським жерцям вказав на двері, бо тепер він тут був господарем! 

 Далеко не всім це сподобалося, але навіть князь мав зараз зважати на думку Борислава, бо воїни поважали його та любили, а ще він був потрібен князю, бо ніхто краще за нього не зміг би організувати оборону південних рубежів, що було наразі критично важливо для всієї Київської держави. І не в останню чергу це все відбувалося через дружні відносини, що склалися у Борислава з ханами торків, берендеїв та ковуїв. Тож князь Володимир мав зважати на це.

 Хоча лише кілька десятків дружинників охрестилися разом з сім’ями, але то були найвірніші та найвідданіші люди. Саме та людина, яку він найсильніше бажав навернути у свою віру, від цього відмовилась. Він не зміг переконати зробити це Гулу. Але незвідані шляхи Господні – можливо, це просто було не на часі. Так себе заспокоював Борислав. 

 Князеві гінці вдерлися до церкви якраз під час служби.

 - «Ти потрібен князеві! Негайно збирайся та їдь до Києва!» - безапеляційно заявили вони.

 - «Що сталося?» - Борислававі мало сподобалося, що службу Божу, нехтуючи усіма канонами, було так безцеремонно перервано.

 - «Князь йде війною на ромеїв!» - була відповідь - «А ти йому потрібен негайно!»