Глава 34. У якій розповідається про Бориславові пригоду у степу.

Степ, рівний безкрайній степ. Дощу не було більше місяця. Повітря розпечене настільки, що здається обпікає всі нутрощі при вдиху. Вся трава висохла на порох, вона сіро-жовтою курявою здіймається, коли Бориславові босі закривавлені ноги лиш торкаються її. Він заблукав. Степ рівний на всі боки, наче поверхня рівного гігантського столу. Він не знає, куди йти. Порох скрипить на зубах, через куряву, яку він здіймає, важко дихати, перед очима все пливе та розпливається у білому сліпучому сяйві. Жодної хмаринки на небі, жодної краплини води на багато-багато верст навколо… Врешті-решт, ноги більше не слухаються його. Він перегинається і важко падає долі. Марення перемішані з реальними спогадами заповнюють його втомлений мозок… 

 Попереднього дня вони з дружиною натрапляють на слід великого загону печенігів, якому вдалося безперешкодно пройти їхні оборонні рубежі, а тепер вони поверталися додому з Русі, переобтяжені здобиччю. 

 Борислав явно переоцінив власні сили, та сили власного невеликого загону. Вони наважилися напасти на ворогів, кількість яких втричі перевищувала їхню чисельність. Спочатку перевага була на боці русинів. Бо спрацював ефект несподіванки, їм вдалося з наскоку розітнути печенізьку орду навпіл. Та печеніги швидко оговтались. Коли Борислав зі своїми воїнами напав вдруге, то їх зустріли хмарою стріл, що вирвали з їхніх лав половину дружинників. Та Борислав не хотів відступати - він хотів будь-що покарати цих підлих зайд. І тому все рівно дав своїм людям наказ наступати. Він бився доти, поки не впали зі своїх коней всі воїни, що були поруч з ним. А потім на нього самого накинули печенізький аркан та стягли з коня долі. Печеніги вирішили показово покарати цього воїна, одним з прізвиськ якого було Уах-гурул - вбивця ханів. Дебелий печеніг прив'язав аркан до сідла свого коня, гикнув, вдарив коня ногами в боки та помчав у широкий степ. Він волочив Борислава степом доти, поки тіло того не стало суцільним кривавим місивом шматків одягу, шкіри та багнюки. А потім покинув помирати тут, посередині нічого, пустого вигорілого степу. 

 У безпам’ятстві Борислав пробув майже добу. Лише опівдні наступного дня він прийшов до тями. Тим не менше він підвівся та пішов. Борислав не знав де він, не знав у який бік треба йти. І тому пішов навмання, а ноги заледве слухались його. Язик розпухнув і здавалося ось-ось перекриє горлянку. Сухі потріскані губи були розкриті та з них виривався лише ледь чутний стогін. А стесане закривавлене тіло не просто боліло, а було просто наче не його, а від кожного кроку йому темніло в очах. Коли нарешті він впав, то забуття стало полегшенням, яке на якийсь час забрало біль. А марення уявного світу все так же продовжували поєднуватись зі справжніми спогадами…

 Ось він впевнений у власній силі молодий воєвода скаче на хвацькому вороному коні попереду могутньої дружини. Вітер свистить у вухах, а він сповнений люті та бажанням помститися ненависному ворогові. А ось наступної миті його тягнуть на аркані наче гнилу колоду. А йому здається, що тисячі голок кожної миті проколюють його змучене тіло. А потім все скінчилося, він наче провалився у темну глибоку прірву. Перше, що він відчув, прийшовши до тями, був страшний невимовний біль. Ще будучи у безпам’ятстві, він спочатку полетів десь високо попід хмарами, а потім чітко побачив згори своє маленьке понівечене тіло десь далеко унизу, посеред жовто-сірого сухого вигорілого простору. Наступної миті він наче знов повернувся до свого тіла. Насилу розплющив втомлені очі. Він побачив дивної краси картину - степ навколо нього наче засяяв різнокольоровими барвами. Це дивне сяйво мерехтіло та вібрувало, та зливалося у єдиний потужний струмінь, що наче наелектризовував повітря навколо нього. Біль на якийсь час відступив.  Посеред висушеного степу несподівано аромати духмяних трав почали приємно лоскотати ніздрі. А потім прийшло відчуття спокою,  відчуття щастя, гармонії та нірвани - вічної єдності з Богом та природою. Він побачив добру та лагідну людину, що сиділа перед ним навколішках та спокійно роздивлялась його.

 - «Ти втомився, Бориславе?» - почув він, хоча людина нібито не розтуляла вуст - «Ти заблукав і не знаєш куди тобі йти?» - продовжував лагідний чоловік.

 - «Але відповіді ти завжди знайдеш у своєму великому серці! Воно знає відповіді на всі питання, ти вчиниш правильно, я знаю!» - лагідна посмішка з’явилася на неземних устах. Легесенький вітер повіяв, коли божественна рука торкнулася його спраглого чола.

 Видіння зникло, та натомість прийшовши до тями, Борислав почув веселе дзюркотіння струмка з джерельця, з-під сухого до того каменю. Не знаючи чи марить ще чи ні, він спраглими потрісканими вустами він припав до джерела вічної молодості, сили та здоров’я, а також найглибшого та справжнього знання. Насилу вгамувавши спрагу, він вже мав відповіді на всі-всі питання і тому заснув глибоким спокійним сном на багато незліченних годин.

 ...Коли Борислав прокинувся, то весь його біль наче кудись зник, а рани майже затяглися. На дворі була ніч, та у світлі повного місяця він здивовано роздивлявся свої руки та ноги. Страшні рани кудись зникли, наче їх ніколи не було. Він сам почувався сповненим сили та енергії та тепер чомусь точно знав, куди йому йти. Підвівшись, він рішуче пішов уперед.