Глава 33. У якій розповідається про нові Бориславові душевні муки та страждання.

 Якийсь час вони стояли один навпроти одного, наче намагались зрозуміти, що один в одного на душі та серці. Але їхні серця билися в унісон і за мить їхні тіла сплелися у міцних обіймах, в яких не було місця нерозуміння, підозр, та ще чогось дріб'язкового, та зараз зовсім не важливого. Борислав обійняв Гулу та міцно притис її до себе. Якби його воля, то він ніколи б її не відпускав - так добре і затишно почувався він у її обіймах, бо там зникали всі страхи, невпевненість та упередження. А Гула просто розчинилася у цих обіймах, вона відчула, що її просто немає, що вона просто частина його сильній особистості та стає одним цілим з ним. І їй більше непотрібно перейматися ні через що, турбуватися ні про що, бо всі страхи зникли, а вона має відповіді на всі питання. Вона лиш має бути собою у цьому новому світі надзвичайного світла та світлих почуттів… Потім вони взялися за руки, та йшли по фортечному муру, звідки відкривався казковий мальовничий вид на величний Дніпро. 

 - «Гула, я маю тобі дещо сказати…» - несміливо прошепотів Борислав.

 - «Що, любий?» - її чорні захоплені очі дивилися прямо в душу, благаючи не псувати цей момент. Бо це була мить абсолютного щастя і жоден з них не хотів, щоб це скінчилося.

 Але Борислав вибрав саме цю мить, щоб висловити те, що бентежило його насправді.

 - «Гула, ти знаєш, що я, що я...» - він запнувся, не знаючи, що сказати далі.

 - «Що таке Бориславе, щось не так?» - нотки невпевненості та здивування з’явилися в її голосі, чорні очі уважно вивчали його, на дні їх з’явилася маленька іскорка нерозуміння, а, можливо, і прихованого страху.

 - «Я не знаю, як тобі про це сказати...» - йому було соромно перед самим собою та перед цим дівчам, бо він давно не мав соромитись висловити свої почуття та емоції, а також те, що за ними стоїть.

 - «Ти не щирий зі мною, Бориславе?» - Гула трішки покусувала нижню губу, це була ознака того, що її недавня радість може зараз змінитись гірким розпачем. Зрозумівши це, Борислав вирішив заспокоїти її:

 - «Що ти, Гула, все добре! Вибач, я мабуть налякав тебе!» - Борислав обхопив її руками, головою зарившись у копицю її чорного волосся, пестив долонями її смагляві вилиці та підборіддя.

  - «Тоді у чому справа?» - чорні вимогливі очі наче просвердлювали його наскрізь.

  - «Ти розумієш…» - знову запнувся Борислав - «Я не знаю, як тобі про це сказати...» 

  - «Я знаю в чому справа» - безапеляційно заявила Гула - «Справа, як і завжди у твоїй мертвій дружині!» 

 - «Ні-ні, Гуло, зачекай, не йди!» - Борислав тільки відкрив рота, щоб її зупинити, та дівча бігло вельми прудко та гримнуло дверима якраз перед його носом. Він потягнувся до дверної ручки, щоб відчинити дверцята, та його рука зупинилася у повітрі, а потім безвольно опустилася донизу. Борислав повільно розвернувся, та, опустивши голову, так само повільно пішов геть, аж до кріпосної стіни. Він просто не знав, як пояснити цій простій печенізькій дівчині, що було в нього на душі, що насправді тривожило його. Бо вона була така сама далека від цього, як тільки могла бути. Та і як вона могла зрозуміти, що насправді бентежило його? 

Адже зв'язавши своє життя з цим юним дівчам, яке й гадки не мало, що таке християнська благодать, та ще й завжди вклонялася поганським богам степовиків, він сам цим зв’язком суперечив заповідям Божим! Та й чи може бути щось абсурдніше за такий дивний союз? Чи зрозуміє Господь його прагнення врятувати цю дівчину від самої себе? Та чи варто це робити взагалі? 

 Наразі він не мав відповідей на всі ці питання і це бентежило його. Бо на своєму новому, осяяному вірою життєвому шляху він, здається, міг вирішити все. Але тут чомусь ні… Він розривався між прагненням вчинити вірно, та, звичайно, бажанням бачити її біля себе, тримати за руку, дивитися у чорні бездонні очі, та чути її голос і сміх завжди, поруч з собою. Бо вона великою мірою стала сенсом його життя. І він не міг вирішити, що йому робити далі. Він навіть не міг почати цю розмову, тому що просто боявся почути її відповідь, яка може назавжди відвернути його від неї. Тому то й поводив себе так нерішуче та дивно, боячись зруйнувати ту хистку рівновагу, яка була зараз у їхніх відносинах. І все це було тим більш дивно, враховуючи, що у двобої не боявся жодного лихого ворога, ба навіть могутньому князеві не боявся говорити те, що насправді думає. Але, можливо, просто у своєму особистому житті він остаточно ще не віднайшов спокій після смерті Преслави… І просто боявся зруйнувати крихку душевну рівновагу, яку він мав зараз з Гулою, яка майже замінила в його серці Преславу. Майже…

 А невдоволення собою, дискомфорт всередині, викликаний засудженням власних дій і спричинили цю відчуженість та те, що він часом не міг приховати від неї - холодність, відстороненість та душевне хвилювання. Він сподівався, що великий Бог якось вирішить все за нього самого. Але дещо зі свого нового християнського вчення він мабуть все ще не до кінця зрозумів, а саме -  Бог допомагає лише тим, хто сам здатен допомогти собі. І якщо щось вирішив зробити в цьому світі - ніколи не слід боятися. Бо за страхом стоять не просто сумніви, а зневіра у могутності свого великого Бога, а значить і у власних силах…

Борислав любив Гулу всім своїм великим серцем та боявся скривдити. Але понад усе він вважав, що любить Бога, та вважав, що Господь не схвалить його зв’язок поза межами освяченого святою церквою шлюбу. Борислав всіляко готувався до здійснення своєї важливої місії, тому сумніви були його вічним супутником:

 - «Як же я зможу бути кимсь для свого народу, показуючи йому приклад праведності та благочесності, якщо я зі своїм то життям не знаю, що мені робити?»

 Це питання не давало йому спокою, воно гризло його зсередини. Але врешті-решт він отримав всі відповіді, яких прагнув, хоча далося йому це не просто.