Глава 31. У якій Гула думає про Борислава та згадує їхній самий перший раз.

 З висоти Роденьського замку Гула дивилася на дніпрові плеса та береги, далекі луги й заплави лівобережжя. Від виду, що відкривався внизу, перехоплювало подих. Краса та спокійна сила величної річки вражала її. Тут Дніпро був зовсім іншим, не таким, як у її рідних краях, де він був з усіх боків затиснений важкими гранітними брилами і вода мала силою пробивати собі шлях. Так і народ, який жив тут, був зовсім іншим. Донедавна він спокійно сіяв хліб та збирав врожай. Не турбуючись ні за що в цьому світі, знаючи, що щедра земля-годівниця обов’язково прогодує, а щедрі підношення богам гарантуватимуть добробут та щасливе життя багатьох поколінь. Донедавна було саме так, але зараз все інакше. Тепер слов’яни більше не почуваються у безпеці на своїй власній землі, а плоди їхньої важкої праці часто-густо потрапляють до рук кривавих зайд-чужинців. І звісно, в усьому вони звинувачують її власний народ - печенігів… Борислав доклав усіх зусиль, щоб до неї ставилися більш-менш нормально. Та все ж слов'янські жінки косо на неї поглядали. Вона часто чула перешіптування за спиною, а жодних подруг та друзів у неї не було і не могло бути. Хоча це її і не дуже гнітило, вона давно звикла до цього, бо в рідному стійбищі вона теж завжди була одиначкою. Те, що насправді її гнітило, була часта відсутність Борислава. І навіть тоді, коли він фізично був поряд. А часто дивлячись на неї, начебто бачив зовсім іншу людину… 

Безпорадність та злість світилася у чорних Гулиних очах, коли вона думала про це. Їй хотілося, щоб він повністю належав їй, а не якійсь давно померлій нареченій з ще більш давнього минулого. Але чи можливим було це? На думку Гули, після приїзду до Роденя Борислав дуже змінився. А можливо він завжди і був таким, просто вона у своїй уяві намалювала його геть іншим? Вона знала, що покійна наречена являться йому у снах, а він говорить з нею, наче вона жива… Іноді важко було зрозуміти, у якому світі він насправді зараз живе - у минулому, та світі померлих, чи теперішньому, та світі живих. І ця загадка була тим, що бентежило Гулу та позбавляло спокою та сну - вона хотіла розгадати цю таємницю. А взагалі ця таємничість - поєднання  світлого та темного, живого та мертвого чомусь навіть притягувала її. На якомусь підсвідомому рівні вона відчувала, що, можливо, якщо розгадає Борислава, то, тим самим, напевне, краще зрозуміє саму себе… Бо така сама вічна темрява та пітьма жила всередині неї самої.

І саме тому, до певної міри, крім усього іншого, молоді безвусі хлопці-вітрогони з рідного стійбища і близько не стояли поруч з таким досвідченим воїном та чоловіком, яким був Борислав, вони просто не цікавили її. Навіть того жениха, що загинув під час нападу русів вона завела тільки тому, що просто так було треба, щоб не було зайвих питань, а не тому, що дуже хотіла цього. Просто, щоб не примушували виходити заміж за старого беззубого бея. А вона була ще така юна! І її, мов того метелика на полум’я, тягло до набагато старшого, але все ж не старого, чоловіка. Який не тільки дещо побачив у своєму житті, а ще мав якусь загадку, яку вона на всі сили прагнула розгадати… Але все ж вона помилиласЯ. Бориславовою таємницею було зовсім не те, про що вона подумала спершу. Та й таємницею це було лиш для неї самої - молодого та недосвідченого дівчиська. Бо те, що насправді відрізняло його від інших чоловіків, не була таємницею одержимості духом, як вона для себе вирішила. Це було дещо геть інше. І йому зовсім не була потрібна її допомога… 

 Насправді минуле дійсно гнітило його, не давало спокійно спати та постійно переслідувало його. Але дещо інше, що було набагато сильніше, народжувалось та тепер вело його по життю, поступово витісняючи колишню невпевненість та фаталізм. І цим дечим був усвідомлений вибір, сила віри, спокути та перевтілення, які народилися та сформувалися з багатьох життєвих труднощів та страждань. І сила характеру гартувалася, немов криця, що гартується під ударами молота долі по сирому необробленому металу.

 Як би там не було, але кожна жінка в першу чергу потребує захисту, а вже в другу - розуміння. І те, і інше Гула відчувала у Бориславі. І все ж найбільше турбувало її те, що навіть у ті нечасті дні, які він проводив з нею, думками він був начебто десь дуже і дуже далеко. Чи то поруч з покійною дружиною, чи то на хмарах десь зі своїм Богом. Він був дивним, цей Борислав, але ця дивакуватість і притягувала її, хоча іноді і дуже дратувала. А він точно не був схожим на інших чоловіків, так само, як і вона не була схожа на інших жінок, чи дівчат її віку.

 І зараз, стоячи на високому валу, вона подумки була з Бориславом. Він покинув її тут, а сам десь ширяє по безкрайніх обводах південних земель. Його світлий образ у ту ніч, коли вони в перший раз були разом, сплив у пам’яті. Тієї ночі вітер завивав та скавучав всю ніч наче скажений собака. Гула довго крутилася у своєму ліжку та так і не спромоглася заснути. Тільки під ранок сон таки зморив її, але ненадовго. За якісь хвилини її аж підкинуло від жаху та сум’яття - таким був страшний сон, і, поки не бачачи різниці між сном та реальністю, вона, нажахана, скочила та побігла, мов навіжена. Бажаючи лише одного, щоб Борислав своєю широкою спиною сховав її від цього невимовного жахіття. Щоб він своїм сильним тілом затулив її від усіх негараздів у світі, щоб він нарешті став тим, ким завжди був, тим, заради кого вона жила. І кожний би її подих належав йому і тільки йому… 

Вартовому біля Бориславого намету, що трохи закуняв, спершу здалося, що це йому сниться, коли він встиг побачити, як напівоголене дівча пронеслось повз нього у місячному сяйві. Він і оком не встиг зморгнути, як Гула вже була у наметі.

 Бориславові не спалося. Вітер, що завивав всю ніч мов скажений звір, різав по його оголених нервах. Він кілька разів виходив надвір, дивився у білу зимову заметіль, поки не починали боліти очі. А потім знов вертався до намету, лягав долі та дивився в темряву, не в змозі стулити очі. Спершу він не повірив своїм очам - у слабенькому жовтуватому світлі каганця беззахисне, майже оголене дівча благально дивилося на нього згори вниз. Зрозумівши, що це не видіння та подолавши певний ступор, в нього вирвалося: