Глава 29. У якій князь передумав карати Борислава, а, натомість доручає йому відповідальне завдання.

  До часу описаних подій не лишилось нікого, хто б заперечував необхідність просування уздовж Дніпра. Шлях був важким, а просування повільним. Печенізькі орди невідступно слідували за ними, але напасти не наважувалися. Тож дні проходили у відносній безпеці. Єдина складність була у форсуванні невеликих річок, продиранні крізь густі чагарники та ліси, якими було густо невеликі балки та яри, якими було часто-густо перерізане дніпрове лівобережжя…

 Одного разу Борислав разом з іншими воїнами спочивав після важкого денного переходу на березі невеликого струмка, що за кількасот метрів впадав у Дніпро. Він задрімав, а коли розплющив очі, то все ще не знав, чи сниться йому чи ні - прямо навпроти нього стояла розпатлана Гула. Вона дивилася на нього своїми виразними та чорними, як ніч, очима, зараз червоними від недосипання та пролитих сліз…

Та не можна було не задивитись на неї - темне волосся красиво обрамляло високе чоло та миловидне личко і довгими неслухняними прядками спадало долі. Вона дивилась на нього так, неначе докоряла йому. І в той же час очі молили про милість, змучена зболена душа благала полегшити її біль, дати розраду та втіху, звільнити від страждань та усього цього. Зглянутись та сказати, навіть вирішити за неї, що вона тепер має робити…

Борислав скочив та підбіг до неї:

 - «Гуло, люба, що ти тут робиш? Тобі не можна тут бути! Ходімо, люба, ходімо!» - він лагідно обійняв ї за плечі і повів геть від спочатку спантеличеного, але потім радісно звеселеного воїнства.

 - «Бориславе, зрозумій мене, я не можу...» - Гула хнюпала та скиглила, далі вона намагалася вичавити щось розбірливе, але не змогла, все це губилося у риданнях, які змінювалися майже дитячим сопінням.

 - «Тобі не варто хвилюватися, все буде добре!» - Борислав наполегливо вів її до намету, по дорозі штовхнувши ногою охоронця, що голосно хропів, того самого, що залишив стерегти її.

 - «Гуло, люба, відпочинь, поспи, все буде добре, все буде гаразд!» - Борислав поклав її на імпровізоване ліжко, вкрив теплою ковдрою, бо вона вся трусилася. І гладив її чорне, мов смола, волосся.

 - «Заспокойся, відпочинь, я поряд, ніхто тебе не скривдить!» - його впевнені слова текли спокійним плином широкої рівнинної річки з плавною течією. Наче мала скуйовджена дитина, яка проте виплакала своє горе, Гула почала заспокоюватись і затихати. Потім відвернулася, дужче закуталася у теплу повстяну ковдру і невдовзі засопіла, поринаючи у тихий, спокійний сон. Борислав забрав руку, якою він довго гладив її чорне, блискуче волосся, підвівся і тихо вийшов геть.

                                                          ***

 На землю тихо опустилася ніч. Борислав підвів голову та дивився на мільйони та мільярди зірок, що світилися над його головою.

 - «Десь там, мабуть живе душа Преслави…» -  чомусь подумалося йому - «Чи дивиться вона на нього з неба, та чи знає вона, як він почувається зараз?»

Він подумки звернувся до неї:

 - «Преславо, люба, чи чуєш ти мене? Ні, вона не чує, бо давно вже мертва!» - сам розсердився на свою дурість Борислав - «Бо померлі йдуть і вже ніколи не вертаються!»

 І тут він наче почув у голові її такий далекий і такий коханий голос:

 - «Ти маєш жити далі, Бориславе! Я би так хотіла, щоб ти був щасливим! А ця нещасна печенізька дівчина, яка дуже кохає тебе, є уособленням спокути тяжких гріхів… Я знаю, що ти відвернувся від Бога, бо не вірив, що Він би дозволив, щоб все це зі мною сталося…

 Але це не так! Бо все, що відбувається, має в собі промисел та волю Божу! А ти лиш маєш побачити та зрозуміти це!»

 - «Але, Преславо, я не хочу так жити… я не хочу жити без тебе!» - Борислав говорив сам з собою, він заплакав гіркими сльозами, що заливали йому обличчя... Добре, що зараз його ніхто не бачив. 

 - «Ти маєш жити, Бориславе! Ти маєш здійснити дещо надзвичайно важливе! Я бачила твоє майбутнє, і воно змінить цю країну!» - голос Преслави був такий переконливий і чистий. Бориславові почало здаватися, що просто божеволіє - він сів на землю і обхопив голову руками.

 А Преславин голос продовжував:

- «Вір у себе, Бориславе, вір у Бога! Він обов’язково прийде до тебе і подасть тобі знак!»

Какофонія почуттів та емоцій змішалася у його голові. Йому здавалося, що вона зараз вибухне. Він побіг, мов навіжений в бік Дніпра і з високої кручі стрімголов кинувся у холодну воду.

 Вода була на межі замерзання, вона обпікала та перехоплювала подих - це миттєво повернуло Бориславу ясність мислення. Коли він вийшов з води, то зуб на зуб йому не попадав, але чомусь тепер він знав, що має робити і як. Він знав, що Преслава хотіла, щоб він жив далі і був щасливим. Але ще він тепер знав свою місію в житті - більше не буде безцільного тикання навпомацки, він більше не буде подібним до листя, яке несе каламутним потоком життя по волі хвиль у невідомому напрямку. Тепер він добре знав ціль та мету свого існування. Як з хаосу народжується новий всесвіт, так з розрізнених думок, спогадів, вражень та переконань у його душі викристалізовувалось дещо нове. Мов блискавка осяяла все його життя - він раптом зрозумів, що все в ньому було недаремно. Бо ні трагічна загибель Преслави, ані смерть її батька не були марним. Бо все в цьому житті складається і відбувається не саме по собі, а згідно з вищим планом - задумом Божим та вищих сил…

 Бориславові несподівано розкрилася основна таємниця життя - таємниця його власного існування. Виявляється, не було в ньому випадкових подій, а всі елементи пазлу складалися в одну єдину чітку картину. 

Його роллю було увійти в довіру до князя і кінець кінцем переконати його зробити вірний вибір. А саме прийняти віру, яка освітить світлом правди своє власне життя та життя всього великого народу, бо вони нероздільно пов`язані...

 Він тепер точно знав, що смерть Ростислава не була даремною, бо нічого в житті не буває даремним - він власним прикладом переконання та самопожертви передав естафету боротьби за правду та віру йому, Бориславові. Він посіяв зерна правди у душі людей, які бачили його страшні муки за власні переконання. Що смерть не владна над тими, хто вірить щиро та всім серцем. А ще все це він зробив заради тих самих людей, що вбили його. І тепер була його, Бориславова черга довести, що все було не даремно, що він добре засвоїв урок, а діяти буде тільки у вірному напрямку.