Глава 27. У якій Гула розуміє, що настільки вона сильно ненавидить, настільки ж сильно любить Борислав.

  Гула дивилася на захід сонця, цього дня він був надзвичайно видовищним і красивим - червоний диск сонця наче провалювався у безмежну широчінь степів на заході. Очі наповнилися слізьми, її роздирали на частини до того невідомі почуття. Вона ненавиділа і зневажала себе за них. Вона добре знала, що має бажати одного - смерті цьому клятому вбивці своєї матері. Натомість вона відчувала, що не тільки не ненавидить його, не тільки пробачає його, а ще й всім серцем бажає лише одного - бачити його кожен день біля себе.

 - «Чому?» - раз по разі запитувала вона себе. Чому боги посилають їй таке випробування, а її бідне серце розривається на частини? Чим так вже сильно згрішила вона перед ними? Любити того, хто знищив її власний народ, хто позбавив її всього того, що було звичним життям у рідному стійбищі, поряд з рідними людьми. А ще змінив її, змінив назавжди.

 Цей страх був страхом змін, які вже стали невідворотними. Страх стати іншою людиною, втратити справжню себе на цьому шляху, геть розчинитися у своїх почуттях та коханні. Вона боялася віддатися почуттям, думала, що цим зрадить батьків, та їхню пам’ять…

 Борислав бачив цю внутрішню боротьбу, яка розривала її на частини. Він вирішив дати їй спокій, простір та час розібратися в собі, зрозуміти, чого вона насправді прагне.

Борислав віддав їй власний намет, а сам перебрався у інший. Біля Гулиного намету день і ніч чергував охоронець, а в поході невідступно слідував за нею.

 Одного разу ввечері, вся переповнена сумнівами й почуттями, не знаючи що робить, вона забігла до його намету, але відразу вискочила, нажахана своїм власним вчинком. 

 - «Гуло! Зачекай!» - услід їй кричав Борислав, але вона так само хутко зникла, як і з’явилася.