Глава 24. У якій Гула завдає Бориславові важкого поранення.

  З військової наради до свого намету Борислав повертався з легким серцем. Він сам себе запитував: невже його найпотаємніші мрії справдилися і він не марить і не спить, а зараз справді воєвода та очолює  величезне й могутнє військо русів? Може варто щипнути себе, щоби прокинутись? Але десь глибоко в душі він знав, що завжди цього хотів, що хотів саме цього! Хоча навіть собі не признавався у цьому… Спокійне та тихе життя поселянина поруч з коханою Преславою було лиш мушлею, в яку він тимчасово заліз, щоб зализати душевні рани, що були нанесені йому через загибель власної сім’ї. Та все минає, навіть і такі рани гояться. Тим, що врятував Преславу від неминучої загибелі, а потім щоденно піклувавсь про неї він намагався заглушити біль від втрати. А також зреалізувати свою спокуту у тому, що не зміг врятувати своїх рідних, що йому не стало сил прийти на допомогу вчасно. І в цьому він завжди звинувачував себе і тільки себе. Навіть більше за оту мандрівну банду, яка забрали у нього все. Та на диво ця ненависть не поширювалася ні на Гулу, ні на її покійну матір Акне. У Акне він бачив одиноку, нещасну, до того ж божевільну жінку, яка втратила чоловіка та врятувала його самого. А внаслідок свого божевілля якийсь час сприймала його, Борислава, за власного чоловіка. Йому було дуже шкода Акне, а більше всього він шкодував, що вона загинула від його власної руки. Отже Борислав почувався винним ще й у її передчасній смерті. А надто в тому, що Гула лишилася сиротою. Бо таким чином, він заподіяв цій нещасній дитині те, що заподіяли свого часу йому. Після цього він часто запитував себе, а чи справді він кращий за тих тварин, які зробили це? Але ствердна відповідь була в тому, що він справді не хотів заподіяти Акне зла. Хоча свідоме протиріччя було в тому, що зараз він заподіяв його багатьом тисячам старих, немічних, жінок та дітей, що були у печенізькому таборі на момент його знищення. Вони майже всі були безжалісно вбиті. Хоч і не з його наказу...

 Але тих людей він не знав, вони всі були для нього безликими ворогами-чужинцями, клятим плем’ям, яке якщо сильно розплодиться, то зможе знищити його власну країну. Такі ось дивні риси характеру поєднувалися в ньому - він був одночасно чутливою людиною, з глибокою вразливою душею і нещадним жорстоким воїном. Але дивно було від воєводи на чолі великого уславленого війська очікувати чогось іншого.

 Його думки перервалися, коли Борислав наблизився до воїна, що стояв на чатах біля намету.

  - «Ти вільний, можеш йти…»

 Воїн вклонився і відійшов. Борислав постояв трохи, зібравшись з думками, відкинув полог і неквапливо зайшов у середину. Гула лежала у кутку, обхопивши голову руками, затуливши голову і вуха, щоб нікого і нічого не бачити і не чути. Все було так само як тоді, коли він залишив її... Борислав підійшов, нахилився, торкнувся її руки і мовив печенізькою:

 - «Гула, послухай, тобі не варто боятися, я не зроблю тобі нічого поганого!»

Відповіддю йому було лиш зневажливе сопіння.

 - «Я не хотів вбивати твою матір, це сталося випадково!» - переконано вів далі Борислав - «Я шкодую, що так сталося!»

  Ці слова змусили Гулу стрепенулася і різко скочити на ноги:

 - «Ти не хотів її вбивати?» - закричала вона - «А мого нареченого, якого я бачила, як ти власноруч розрубав навпіл, теж не хотів?» - вона дивилася на нього червоними заплаканими очима, сповненими ненависті та відрази.

 - «То був твій наречений…» - ствердно, ніби сам до себе пробурмотів Борислав. Він відступив від неї на крок, відвернувся і на хвилю заплющив очі. В один момент Гула смикнулася мов навіжена кішка, вхопила ножа, що був у Борислава за поясом і встромила йому глибоко в черево. Натискаючи на руків'я, намагаючись встромити ножа ще глибше вона примовляла і Бориславові здалося, що він чує голос навіженої Акне:

  - «Ти помреш, чужинцю, ця рана вб’є тебе не відразу, ти горітимеш у жару, у лихоманці, ти згадаєш імена всіх людей, яких ти вбив і проклянеш той день, коли народився!»

 В очах у Борислава потемніло, він судорожно схопив руку Гули разом з руків'ям ножа. Зібравши всі сили він висмикнув ножа з рани - гаряча кров почала заливати йому низ живота та ноги. Гула ще раз поглянула на свого ворога - зловтішний вогник блиснув у її очах, та потім переляк від того, що зробила з`явився на її обличчі… Вона з силою вирвала руку та вибігла з намету. Воїн, який почув крики, і саме тому повернувся до своєї варти, збив її з ніг і заніс над нею свій меч. Борислав викульгав з намету затискаючи однією рукою закривавлену рану, а іншою показуючи воїну забрати меча.

 - «Не займай її!» - слабким голосом наказав він йому - «Зв’яжи їй руки та стережи добре… у цьому наметі!» - «Воєводо, ти поранений! Я покличу знахаря!» - воїн зв'язав  Гулі, що смикалася та видиралася, руки та ноги і кинувся бігти, та Борислав знаком зупинив його:

 - «Не переймайся, воїне, я дам собі раду!» - напружуючи всі сили Борислав пошкутильгав геть, затуляючи рану рукою. Він пройшов кільканадцять метрів, весь його шлях залитий патьоками крові, а потім став, наче наштовхнувся на невидиму перешкоду і важко впав, розтягнувшись на землі. За кілька хвилин воїни забрали його і віднесли до намету.

 Звістка про те, що Борислав має незабаром померти, що він палає у гарячій лихоманці і жоден відун не дає йому жодного шансу неабияк порадувала Олафа. 

 - «Таки цей вискочка отримав по заслузі, а мені навіть не прийшлося бруднити руки! Ця печенізька хвойда зробила за мене всю брудну роботу!» - задоволено думалося Олафові - «Треба буде якось навідати її!»