Глава 23. У якій відбувається військова нарада, суперечка Олафа та Борислава, і, як наслідок, Борислава обрано чільним воєводою над руським військом.

 Коли Олаф дізнався, що Борислав схибив, що удару було завдано не по ханському стійбищу, а печеніги зберегли свої основні сили, то як на диво, навіть зрадів цьому.

 - «Таки цей лайдак досить сильно схибив і він не вступить до Києва переможцем!» - задоволена усмішка не сходила з його вуст. Навіть те, що на них зараз чатує страшна небезпека під час повернення додому майже не справляло враження на нього.

 - «Ну що, самозванцю? Ось ти й дістав облизня! Тепер він точно не посяде свого місця побіля князя!» - задоволено думав Олаф.

 - «Тепер точно не варто бруднити свої руки об нього, а як провідник він ще згодиться!» - втішні думки не полишали Олафа.

А ще він недооцінював могутність і силу печенігів, які посеред рідного степу на швидких витривалих конях могли знести будь-яку перешкоду, подолати будь-який опір, особливо якщо були у великій кількості. Це чудово розумів Борислав. Та на жаль, Олафові цього розуміння бракувало.

 - «Гей, селюче!» - як завжди зневажливо на вранішній військовій нараді, що була зібрана, щоб вирішити, що робити далі, озвався до Борислава Олаф - «Ти вже казав, що ми накриємо всіх цих недоумків разом з їхніми ханами… як мокрим рядном тут, у Кічкаській балці, то чому ми тепер маємо тобі вірити?»

Борислава зачепило за живе таке звернення Олафа, але він зробив вигляд, що це його не стосується… наче й не помітив зверхності і образи у його словах.

 - «Воєводо! Ти маєш зрозуміти, що головне зараз - забрати звідси ноги, а всі розмови про те, хто винен мають вестися потім!»

 - «Он як!» - Здивовано відказав Олаф - «Ти завів нас сюди, пообіцяв швидку та легку перемогу, а тепер виявляється, що головне просто забрати звідси ноги?» - військова старшина, що була присутня на нараді схвально загуділа.

Борислав неквапливо піднявся і обвів очима всіх присутніх.

 - «Славна дружино, поважні старші воїни!» - Борислав спеціально зосередив увагу на мудрості старших воїнів, звертаючись в першу чергу до них.

 - «Наше військо велике і сильне, а очолюють його мудрі й уславлені воїни, але ж більша частина його пішаниці! Вони хоробрі, вони мужні, але вони все ж пішаниці! А печеніги, коли зберуть всі свої сили, то переважатимуть нас числом і, якщо застануть нас у поході в чистому полі, то просто розтрощать нас свою масою! Це станеться, якщо все їхнє велике військо розгорнеться на відкритому просторі і набере швидкість на своїх швидких степових конях. Ми ніколи не зупинимо їх!»

 - «Що ж ти пропонуєш?» - почулися розрізнені голоси.

 - «Відповідай, тебе питають!» - озвалася решта. 

 - «Я пропоную йти лісистим, порізаним балками узбережжям Дніпра. Таким чином печеніги ніколи не зможуть захопити та розгромити нас, як у чистому полі, де ніщо не заважатиме їм та їхнім коням!»

 - «Ти що городиш, селюче? Ти що, з глузду з’їхав?» - «Ми ж лізтимемо мов равлики, продираючись крізь ті хащі!» - Голосно вилаявся, шкірячись, Олаф.

 - «Я розумію, що йти побіля Дніпра задача досить складна, бо місцевість перерізана балками, урочищами річок, та западинами незчисленних струмків та трясовин у пониззях. Але так ми весь час будемо у відносній безпеці, бо печеніги ніколи не зможуть застосувати там всю свою міць проти нас!»

 - «А він таки справді багато в чому має рацію!» - перший раз за весь час їхнього знайомства мусив подумки визнати Олаф. І хоча він все ще не до кінця вірив, що сила печенігів настільки велика та грізна і що на відкритій місцевості їх майже не можливо здолати, все ж те, що мовив цей лайдак, і справді тепер здалося йому слушним та мудрим. Бо таким чином вони не наражатимуть себе і своїх воїнів на відверто небезпечний похід голими степами, а завжди матимуть місце для маневрування. Розумний та обережний полководець у Олафі, яким він звичайно і мав стати через багато років, нашіптував йому, що саме так і треба вчинити. Але молодий та нерозважливий вікінг у ньому, чия кров кипіла і вимагала покарання зухвалого зарозумілого хлопа, який зараз намагається підірвати його авторитет, зараз взяв гору. Як же так! Його слова, правої руки князя, ставив відверто та на людях під сумнів безрідний хлоп! Звичайно, таке зухвальство не мало лишитися без покарання… Не чекаючи, що буде далі, Олаф підвівся і сказав наступне:

 - «Хоч князь у своїй недалекоглядності і зробив тебе нашим провідником на час походу, але я таки його права рука! І по цьому праву я звільняю від твоїх обов’язків! Ідучи вздовж Дніпра ми точно не заблукаємо… а ти можеш котитись під три чорти! Ти зараз же полишиш табір… якщо хочеш жити!» - Додав Олаф, зухвало оглядаючи Борислава з голови до ніг. З несподіванки Борислав схопився на ноги:

 - «Князь призначив мене! Це була його воля! Ти не можеш її заперечити!»

 - «Я вб’ю тебе прямо зараз, смердючий виродку!» - Олаф вихопив меча і кинувся на Борислава. Старші мужі кинулися поміж них, щоби розборонити. Олафа міцно схопили і тримали за обидві руки.

 - «Тихіше, воєводо, що ти тут влаштовуєш? Тут військова нарада, а не місце для з`ясувань відносин… зчепились, як півні…» - старшим дружинникам був більше до вподоби Борислав, ніж Олаф з його замашками...

 Олаф напружувався, але з десяток рук міцно тримали його. Невдовзі він покинув опір, спересердя жбурнув меча долі, а потім зі злістю та силою висмикнув свої руки з міцних обіймів, що все ще тримали його. 

 - «Він зрадив нас! Він завів нас у пастку! Ми маємо покарати його!» - майже з тим самим запалом визвірився Олаф і вказівним пальцем правої руки вказав на Борислава, погрозливо струснувши ним кілька разів.

- «Це не тобі вирішувати!» - прогарчав Борислав - «Це має вирішувати тільки князь!»

Розуміючи, що старші мужі на Бориславовому боці, Олаф люто визвірився і на них:

 - «А щоб вам...» - потім розвернувся і кулею вискочив з намету… Та вже за кілька хвилин трохи охолов та повернувся до намету, де відбувалась нарада.

 - «Він наче несповна розуму!» - почали перебалакуватись мужі - «Він всіх нас згубить, якщо довіритись йому тут, на чужині, далеко від рідного дому!»