Глава 22. Напад русинів на печенізький табір та що з цього вийшло.

  Дивні сни постають з невідомості, дивні образи бентежать душу. Гула спить і уві сні бачить широке чисте поле вкрите білим сліпучим снігом, що аж ріже очі. Тихо, ані найслабшого вітерця, біла, застигла, холодна тиша, що аж дзвенить у вухах. Аж раптом величезна зграя чорних круків каменем падає з неба і тиша вибухає какофонією звуків.

Аспидно-чорні птахи брьохаються у глибокому снігу, їхні розкриті дзьоби наче шукають її, свою здобич. Чорні крила піднімають щільну білу куряву. Вона поступово стає білою імлою, а потім чомусь чорніє, чи то від кількості налетілих круків, чи то від того, що сонця більше не видно у небі. І їй раптом здається, що і вона провалюється у темну глибоку прірву…

 Гула схопилася посеред ночі - вона лежить у своєму ліжку, у своїй власній юрті вся спітніла і розкуйовджена.

 - «Це був сон, всього лише сон!» - втішна думка нарешті трохи заспокоює її – «Я злякалася просто дурного сну… Мені має бути соромно…»

 Як і її мати Акне, Гула вирізнялася з-поміж своїх однолітків сильною вдачею та надзвичайною впертістю, що іноді межувала з божевіллям… Після смерті матері її забрала до себе жити рідна тітка. Як і більшість печенізьких дівчат її готували до видачі заміж у 13 років, за старого багатого бея, в якого вже було кілька дружин. Та Гула сказала, що скоріше заподіє собі смерть, ніж погодиться на це. І тітка знала, що це правда, що її несамовита племінниця може щось таке утнути, бо вона така! Серце старої доброї тітки сповнилося жалем і болем, вона не стала силувати бідну небогу, пожаліла її, бо та втратила батька і матір і була геть сама в цьому світі! Бо вона не заслуговувала на жалюгідне життя сироти… але чи ж людина вирішує це? Ні! Тільки боги - жорстокі, невблаганні та безжалісні! Та люди можуть трохи пом’якшити це…

Тож  яядько, який мав надзвичайно м'якій характер та спокійну вдачу, як для печеніга та більшою мірою тітка змилувалися з нещасної небоги і не стали наполягати на її ранньому заміжжі. Ба навіть більше, коли Гулі виповнилося 16 і вона сказала, що хоче піти жити до батьківської юрти, яку треба довго лагодити та ладнати, то вони теж не перешкоджали їй. І ось вона сама, донедавна зовсім сама у цілому світі жила так у рідній батьківській юрті, яку рідні акуратно перевозили з кочовища на кочовище. В якій Гула завжди зберігала все так, як воно було тоді, коли ще були живі батьки. Тут все нагадувало про них, тут все дихало ними, наче їхній дух був все ще присутній тут. Кожна циновка, кожна ковдра з овечої шерсті була точно в тому ж місці, як і тоді - в такий дивний спосіб вона вшановувала їхню пам'ять. Вони все ще приходили до неї у снах, вона часто говорила з ними так, наче вони були живі! І на диво вона ніколи не почувалася самотньою. А ще неначе відчувала, що батьки з того світу ведуть її по життю. А так було легше жити. Батьки, коли вдвох, коли по одному, несподівано з’являлися зі своїми порадами та передбаченнями і так само несподівано зникали. Останній раз батьки наснилися Гулі більше місяця тому. І це не віщувало нічого доброго… А тепер ось цей дивний сон. Що він віщує? Мабуть, як завжди, нічого доброго. Гула лежала у абсолютній темряві, тиша була така, що аж різало вуха. І все ж щось було не зовсім добре, вона відчувала це якимось шостим чуттям. Поволі піднявшись, вона загорнулася у широку повстяну хустку, які носили печеніжинки, Гула тихо вийшла надвір. Була глибока осінь. Ніч була темна і холодна, жодної зірки не було видно на небі. Все було дуже тихо, навіть занадто тихо. Жоден вітерець не ворушив самотні, жовті та сухі степові трави.

 - «Тут холодно! Мерщій всередину!» - настійлива думка була в голові. Аж тут її вухо вловило ледь чутний звук, що нагадував обережний крок, а потім стукіт кінських копит. Гула повернула голову в той бік, звідки почувся звук і тут несподівано на якусь мить з-за хмари вийшов місяць, і його світло відбилося від важкого та прямого руського двосічного меча, що воїн, який вів передовий загін міцно стискав у руках. Позаду нього все поле було всіяне моторошними постатями русів - темною масою, що невпинно та незворотньо насувалася на неї.

 Гула спочатку оніміла від жаху, потім від усвідомлення того, що зараз відбудеться, її серце зайшлося різким болем, що вивів її зі стану заціпеніння. Її тужливий, сповнений жаху крик пролунав і рознісся далеко над степом. 

Почувши знайомий тужливий голос Борислав здригнувся, він упізнав його – бо саме він вів військо. Він навіть став і стрепенувся, намагаючись скинути з себе ману минулого. Подолавши секундні сумніви він повернувся до своїх людей:

 - «Воїни! Покажімо цим гадам де раки зимують! Задамо їм перцю!»

 І воїни накинулися на сонних, переляканих ворогів, не розуміючих, що сталося, хто на них напав і звідки в їхньому стійбищі взялися руси. І долю їхнього поселення було вирішено. Олаф наказав не брати полонених, а Борислав і воїни, багато з яких  втратили рідних та близьких під час останнього набігу, (а деякі всіх рідних та близьких), не збиралися нікого милувати. Навіть жінок та дітей. Світання застало страшну картину - тисячі понівечених мертвих тіл було розкидано вздовж табору. Відрубані руки, ноги і голови, випущені нутрощі - лиш деякі з печенігів змогли дістатися своїх коней та врятуватися втечею. Кілька тисяч печенігів було вбито на місці…

 Але Борислав помилився, бо ставка головного хана та його спільників, та їхні основні сили були все ж в іншому місці. Він зрозумів свою помилку коли побачив, що жодного з наметів визначних ханів не було в цьому стійбищі. І тепер на них чекає небезпечна і складна дорога додому на Русь. Бо печеніги обов’язково захочуть помститися за смерть своїх одноплемінників. Для того, щоб уникнути їхньої відплати, потрібно було виробити план, який би врятував їх від загибелі. Бо вони були в чужій землі, далеко від своєї, а основні сили печенігів у більшості були збережені, бо уникли розгрому. Всі ці думки вихором пронеслися у Бориславовій голові, коли він, сидячи верхи, оглядав мертвий та обгорілий ворожий табір. Або те, що від нього залишилося. Ще гіркота підступила до горла, коли він згадав про Гулу, яку він загубив через сум'яття битви. Аж тут він побачив, що купа сміття неподалік місця, де стояв її намет, заворушилася. Борислав міцно стис свого списа, готовий чимдуж жбурнути його, простромивши наскрізь будь-якого недобитого ворога, а сам під’їхав ближче. З-під купи мотлоха з'явилася скуйовджена голова смаглявого переляканого дівчиська…