Глава 21. У якій розповідається про важкий похід та розбіжності, що виникли між Олафом та Бориславом.

Широкий степ, вільний степ, на видноколі лише пустий неосяжний простір сухої жовтої трави, де-не-де блисне плесо невеликої степової річки. Десь подалі над усім нависають великі степові кургани, у широких та нешироких балках, що подекуди понад Дніпром перерізають жовтий простір, видно загублені клапті лісу та густі зарості чагарників. Борислав багато років бачив одну й ту саму картину. В залежності від пори року вона була зеленою навесні, білою взимку, і ось зараз жовтою. Ця картина чомусь не йшла з голови навіть коли його не було тут. Але це не була його батьківщина, це був чужий край, край не порожній, а заселений десятком різношерстих, різномовних племен, найбільшим та найвідчайдушнішим з яких були печеніги. 

Борислав інстинктивно притис притиснув руки до себе, повід, який він тримав до того вільно, натягнувся. Кінь, який поволі рухався, закинув голову і став. Олаф, що їхав поруч, зупинив свого коня і з німим питанням витріщився на Борислава. Борислав розтиснув кулаки, відпустив повід, кінь поволі рушив уперед - здивований Олаф зробив те саме. Вони мовчки продовжували свій шлях попереду втомленого війська.

 - «Незабаром зупинимось на ночівлю…» - Як міг недбало кинув Борислав – «Он там у пониззі, побіля тієї балки, там є струмок з питною водою…»

 Олаф змірив Борислава недовірливими очима – йому це зовсім не подобалося. Взагалі його бентежило те, як Володимир міг довірити долю війська та його самого першому-ліпшому зустрічному волоцюзі! Він добре знає місцевість? Ну то й що! Є і інші, що знають її незгірше! Він володіє печенізькою мовою? Але є безліч інших порубіжних поселян, які теж нею добре володіють! 

Олаф не вірив, або скоріше не хотів вірити в те, що говорили порубіжні поселенці - цей високий, худорлявий, кульгавий, брудний волоцюжка і є тим, кого печеніги називали «мулдур-демге», що у перекладі означало - швидка смерть, що чекає на тебе в степу… А після того, як той убив великого хана Курю у його власному наметі, та ще зміг зникнути безслідно - «мулдур ехтабаш», що означало - швидка смерть, яка чекає на тебе скрізь.

Справжньою причиною цього відношення Олафа було таємне побоювання - таке таємне, що він навіть собі не хотів признаватися. Що насправді він боїться втратити місце головного радника та воєводи біля князя, яким він став після від’їзду Добрині. Саме це і було головною причиною його ненависті до Борислава. Він нутром відчував сильну особистість і явного конкурента у впливі на князя.

 - «Я маю позбутися його, щойно він приведе нас до печенізьких кочовищ!» - це рішення Олаф прийняв досить швидко, ледь познайомившись з Бориславом, проте його втілення мало дещо зачекати…

 Ранок п’ятого дня шляху військо зустріло у одноденному переході до Кічкаської балки. Борислав добре знав, що тепер потрібно бути дуже обережним - їх могли виявити ще до того, як вони впритул наблизяться до того осиного гнізда. Бо якщо печенізькі розвідники виявлять їх зарано, то вони на своїх швидких конях швидко дістануться кочовища, швидко знімуть табір і сховаються у безпечному місці - і тоді шукай вітра у полі! Він спеціально провів русів шляхами, які печеніги використовували якнайрідше. Тепер, у цей останній день подорожі, не можна було сполохати їх…

 - «Ми маємо на день сховатися в балці!» - несподівано заявив Борислав – «Якщо ми йтимемо вдень, то вони нас обов’язково помітять!»

 - «Що ти пропонуєш?» - здивовано відказав Олаф - «Йти незнайомою місцевістю вночі? Але ж це самогубство!» 

 - «Це єдиний спосіб захопити їх зненацька!» - переконано відказав Борислав - «Зробити те, що ворог зовсім не чекає, а це вже половина успіху! А іншої нагоди завдати нищівної поразки великим силам печенігів в нас може і не бути!»

 - «Ти зрадник!» - зашипів Олаф, його прорвало, бо давно набридло, що цей самозванець намагається керувати тут - «Ти заведеш нас всіх у пастку! Я зараз зарубаю тебе!» - Олаф спинив коня і схопився за меч.

 - «Обережно, воєводо!» - посміхнувся Борислав, трохи презирливо скрививши губи - «Без мене ти не вийдеш звідси живим сам і точно не виведеш своїх людей!»

Олаф знав, що все це правда. Він мусив до певного часу проковтнути свою образу та злість, до певного часу зачаїти свою ненависть та лють.

 - «Нічого, ми ще побачимо, чия буде зверху!» - обличчя Олафа спотворила гримаса, коли він подумки уявив, що зробить з цим нахабним хлопом, коли прийде час. Сам же повернувся до війська і наказав розташуватися по схилах і дну широкої балки, щоб бути надійно схованими від гострих очей степовиків.