Глава 20. У якій йдеться про зустріч князя та Борислава та планування майбутньої виправи.

 Їхні очі зустрілися - блакитні, при тому освітлені майже сірі Бориславові та яскраво сині, вимогливі Володимира.

 - «Хто ти такий? Відповідай, смерде! Чи не задумав нічого підлого!» - Володимир навмисне спробував образити Борислава, щоб подивитись на його реакцію.

 Проковтнувши образу, Борислав відповів:

 - «Я - Борислав, великий князю! Я служив ще твоєму покійному батькові, нехай славиться ім’я його, а пирування у Валгалі буде вічним! Мене під ім’ям Вермуд знають усі його старі воїни!»

 - «Чому ти прийшов до мене, Бориславе?» - щось у його тоні князя насторожило, він подав ледь помітний знак охоронцям, що стояли обабіч Борислава - якщо той хоч трохи спробує наблизитись до нього, то відразу вбити!

  - «Я жив серед печенігів, великий князю, я знаю їхню мову, звичаї, і я знаю, де вони, скоріше за все, зараз!»

 - «Чому я маю тобі вірити? Може, ти їхній шпигун? Ти хочеш завести моє військо у пастку, а потім вони безперешкодно заволодіють Києвом? Відповідай!» - князь люто поглянув на свого візаві…

 - «Ні, це не так, князю!» - з гідністю відповів Борислав - «Я ненавиджу печенігів, я хочу тільки одного, щоб всі вони до останнього здохли!» - Бориславові очі виблискували давно приховуваною ненавистю - «Якби моя воля, то я знищив би їх усіх від старого до малого!»

 - «Але чому ж, Бориславе?» - голос князя, який вмів витягти щось з людини, якщо йому було потрібно, став тихим і вкрадливим.

Борислав опустив голову та вичавив з себе:

 - «Десять років тому, у Шатлові, на Сіверщині, вони безжально та по-звірячому вбили всю мою сім'ю, не лишивши нікого живим!» - Борислав відвернув очі, коли говорив наступне - «Тоді я заприсягся, що не знайду спокою, поки не видушу все їхнє погане плем`я!»

- «А, он як!» - задумливо вимовив Володимир, на кілька хвилин запала тиша - князь зосереджено думав.

 - «Ну і де по-твоєму вони зараз?» - Володимир пильно та з цікавістю роздивлявся цього високого, худорлявого, білявого, та ще кульгавого воїна.

 - «Там, де ти не шукаєш і шукати не будеш!» - спокійно відповів Борислав - «Я гадаю, що основна частина їх точно у Кічкаській балці, за останнім дніпровим порогом, поблизу Хортиці…»

 - «Звідки ти знаєш?» - князеві очі вимогливо дивились на Борислава.

 - «Бо знаю!» - Бориславові очі люто виблиснули під густими бровами - «Я своїми руками задавив двох з них, а перед тим добре допитав!» - Бориславові руки стиснулись в кулаки, обличчя застигло, очі дивились у порожнечу перед себе...

Князь з цікавістю оглядав його дивну постать, одягнену у якесь лахміття, яким давно став його одяг, скуйовджене, давно не чесане волосся… Загрубілі ноги, що звикли ходити босоніж по землі після того, як зносились шкіряні чоботи, а будь-які печенізькі були занадто малі. Загрубілі мозолясті руки, що майже не боялися ані шипів, ані колючок, коли йому приходилося продиратись крізь непрохідний чагарник. Міцне та витривале тіло, що могло спати на голій землі у будь-яку погоду, поклавши кулака під голову. Та найголовніше це очі, зараз яскраво-сині, бо нервове напруження змінило їхній колір, вони яскраво палахкотіли на блідому, виснаженому обличчі.

  - «Він зовсім мене не боїться!» - зі здивуванням вирішив князь - «Якщо все це правда, то цей волоцюжка може стати цінним надбанням у майбутній виправі!»

 А вголос запитав:

 - «Ти давно живеш на порубіжжі?»

 - «Вже кілька років!» - Напад люті минув, Борислав просто похмуро дивився на князя.

 - «І чим ти весь цей час займався?»

 - «Я вистежував, влаштовував засідки та вбивав печенігів!» - Бориславові все менше подобався цей імпровізований допит.

 - «Я розумію…» - задумливо промовив Володимир - «І що, на твою думку, я маю зараз вчинити?»

Коли Борислав почув, що питаються його думки, то він знову змінився:

 - «Найперше - змусь їх заплатити за все те горе, яке вони принесли нашому народу! За всі їхні підлі злочини! Пройдися мстивим вогнем по їхніх гнилих кублах у далекому степу! Змусь їх так страждати, як страждали наші люди, терплячи їхні наруги та знущання! Помстися, та вертайся назад, бо не зловиш ти їх всіх у степах, не випалиш всі їхні смердючі осячі кубла! А ті, кого ти не знищив почнуть мститися! Тому швидко вертайся для захисту Києва та вцілілих поселень! А головне - зрозумій, що ти не вирішиш це раз і назавжди, навіть якщо блискуче розіб’єш їхні основні сили! Бо вони все рівно з часом відновлять військову міць і повернуться! Виповзуть зі своїх смердючих нір! І саме тоді, коли ти будеш найменше цього чекати! Князю! Ти маєш влаштувати систему укріплених прикордонних поселень з фортечними спорудами та спеціально навченими людьми по берегах найбільших річок, у місцях, де степовики частіше торують свій шлях на Русь!»

Старші дружинники, що були присутні, схвально загуділи…

Промова також справила гідне враження на князя - якийсь час він мовчки спостерігав свого кульгавого візаві, потім прийняв рішення.

 - «Я вирішую, що цей похід очолить Олаф!» - сказав він повільно, розтягуючи слова, потім перевів погляд на кремезну фігуру свого друга, що стояв поруч, що за варязьким звичаєм перед великою війною заплів у дві коси біляве довге волосся, та намалював на обличчі кілька рун для захисту та благовоління богів…

 - «А ти будеш провідником, тобто вестимеш військо, а ще служитимеш йому, як пес! Ти мене зрозумів?» - князь пильно поглянув у обличчя Бориславові - «А я з молодшою дружиною залишуся тут…» - зараз деяка невпевненість почулася у його голосі, та, переконуючи найперше себе, він додав - «Треба відновити те, що було зруйновано!» - він сказав це вголос, але зараз більше говорив до себе, а про себе додав - «…і постерегти столицю, поки ви будете у поході…» - потім обвів очима всіх присутніх старших дружинників, Борислава та Олафа і промовив:

   - «Повертайтеся з перемогою, або не вертайтесь взагалі!»