Глава 19. У якій розповідається про наслідки печенізького нападу і роздуми Володимира – «Що робити?» - з цього приводу.

 Київ зміг протриматись до підходу Володимирового війська, та вже городянам було дуже сутужно і вони незмірно зраділи, побачивши вдалині золоті князівські корогви.

Околиці були спустошені, Володимирове військо йшло по чорній вигорілій землі. Прибувши до столиці, та поговоривши з біженцями та осадниками з південного краю, Володимир нарешті осягнув всю глибину страшного лиха, яке спіткало тепер його країну. Всі поселення від Переяслава до Чернігова, окрім добре укріплених, було зруйновано, а від деяких взагалі не лишилося нічого. Посіви було витоптано кіньми загарбників, а тисячі чоловіків було вбито. А ще тисячі і тисячі їх дружин та дітей було забрано у неволю. Вся величезна прикордонна територія та у великій мірі чимало земель вглиб країни, аж до поліських трясовин  знелюдніла та лежала вигорілою чорною пустелею. Вся країна була оповита печаллю та розпачем. Ті, кому пощастило втекти та заховатись, повертались на рідні згарища. Безнадія та привид голоду навис над нещасними людьми. 

 Володимир сидів у своїй світлиці за довгим широким столом, обхопивши голову обома руками. Він дивився на все це з жалем і болем, бо вперше за досить довгий час почувався безпорадним - це він великий князь, що був грозою всіх племен - близьких та далеких. І ось зараз він не може не те, що захистити околиці, чи далекі рубежі, захист вже потрібен самій столиці! І він має з військом безвилазно сидіти в ній. Якщо не бажає, щоб одного дня, після чергового звитяжного походу, повернувшись, застати на місці величного міста самі чорні згарища!

Війська, що були виправлені, щоб знайти та покарати печенігів, повернулись ні з чим - ті неначе розчинилися на величезних просторах, які були їхньою ойкуменою.

Маючи легких витривалих коней, добре знаючи місцевість, печеніги, відчуваючи небезпеку, поховалися у безкрайній безмежності сірих та жовтих вигорілих степів і були абсолютно безкарними! Лови їх тепер, наче вітра в полі!

Зараз Володимир згадав незлим тихим словом і свого батька Святослава - бо це він так недалекоглядно зруйнував колись могутній Хозарський каганат, що був своєрідним бар'єром, межею, яка відділяла і стримувала незчисленні кочові азійські племена від їхньої експансії до Європи, він так би мовити випустив джина з пляшки. А тепер ніщо більше їм не заважало і нестримним потоком вони хлинули і затопили собою північночорноморські та приазовські степи, змітаючи все на своєму шляху, роблячи життя осілих народів справжнім пеклом… А розгрібати це все прийдеться йому, Володимирові. Він був у розпачі, бо не просто не міг покарати кривдників, а навіть не знав, що робити далі! Бо знав одне - печеніги обов'язково повернуться і вдарять тоді, коли на них найменше всього чекатимуть!

 - «Ось так! Можна здобути все - князівство, владу, та так само і втратити все завдяки дурощам та нерозважливості власного батька!» - сумні думки оповили голову Володимира. Зі стану глибокої задуми його вивів вартовий, що постукав у двері, та, не чекаючи відповіді, зайшов до світлиці і сповістив:

 - «Княже! Воєвода Олаф прислав мене до тебе! Він знайшов воїна, який каже, що знає, де ховаються печеніги!»

Володимир здригнувся і різко вийшов зі стану заціпеніння, та суворо впірився очима у охоронця:

 - «Де він його знайшов?»

 - «Не знаю, великий князю!» - невпевнено забурмотів охоронець – «Можливо, навіть це воїн сам його знайшов!»

 Прочитавши страх та запізніле каяття через необізнаність на обличчі охоронця Володимир посміхнувся, та недбало кинув:

  - «Зараз же веди його до мене!»