Глава 18. У якій розповідається про подальші Володимирові походи та нову страшну загрозу для нього та його держави – печенігів.

  Юність та молодість. Вони райдужні та сильні, вони рухають світ, вони дають надію і віру в те, що все в цьому світі можна змінити, зрушити з місця, зробити таким, як завжди бажав… А інколи тільки надіявся, що зможеш бажати, що в тебе буде ця можливість. Що ти не зникнеш безслідно у похмурому мороку історії, що залишиш свій помітний слід на благословенній землі пращурів. А особливо зараз, коли в тебе в руках нічим не обмежена влада! А ще на території, яка вдвічі перевищує площу всіх існуючих імперій. Для Володимира спокус було багато, особливо зараз.

  Але все ж з'явилося дещо, що не давало спочити на лаврах. А то й взагалі загрожувало існуванню князя та його держави. І цим дечим були печеніги.

  Наче бурхлива повінь, наче нестримна лісова пожежа затопили вони всю південну межу київського князівства. За зовсім короткий час були спалені та зруйновані всі поселення впритул аж до самого Києва. Якщо у 983 році, під час Володимирового походу на радимичів, печеніги лише трохи пошарпали поселення по межі, то у 984, під час княжого походу на ятвягів, вони, скориставшись відсутністю князя і війська, підійшли впритул до самої столиці і навіть загрожували їй.

 Володимир в цей час був у палаці ятвязького вельможи, де він, так би мовити, зупинився погостювати. Його підняли з ліжка посеред глупої ночі - він щойно ліг спочивати після бурхливого святкування славної перемоги над ятвягами… Двоє рабинь, що раніше були відповідно донькою та дружиною того самого ятвязького вельможи, яким було надано вибір - або це, або на той світ, лежали поруч і обіймали його з обох боків, після того, як виконали всі князеві найвідвертіші бажання… Спочатку почувся несміливий стукіт у двері. Потім несміливо в них просунулася голова посильного - він не наважувався порушити спокій князя, що голосно хропів, боячись позбутися цієї самої голови. Одна з рабинь прокинулась і почала вовтузитись під Володимировим боком - князь невдоволено щось забурмотів і перекинувсь на інший бік. Аж ось прокинулася інша рабиня і спробувала звільнитися з-під важкої Володимирової руки, та після невдалої спроби принишкла, боячись розбудити князя.

 Посильний, що тепер стояв і м’явся посеред світлиці, нерішуче прочистив горло.

  - «Князю!» - несміливо здавленим голосом вичавив з себе він. 

  - «Біда, князю!» - повторив він.

   Аж тут Володимир розплющив свої сині очі і суворо витріщився на посильного. У світлиці ледве жеврів каганець, але навіть у його світлі було видно, як сильно зблід посильний, ледве витримуючи суворий погляд князя. 

 - «Б-б-біда к-к-княже…» - знову ледь чутно вичавив з себе він. 

 - «К-київ у н-небезпеці! В-воєвода Олаф п-прислав мене! К-княже, треба йти рятувати столицю!» - трохи осмілів посильний, але не дуже. Мов корок із пляшки, хоч і не прокинувшись остаточно, Володимир підскочив з ліжка, у два стрибки підбіг і зацідив посильному прямо у вухо - від несподіваної сили удару той перекинувся, пролетівши кілька метрів і влупив головою у стіну - його голова репнула, мов стиглий кавун, а руді патьоки лишилися на стіні. Аж тут Володимир остаточно прокинувся і усвідомлення того, що сказав посильний, перед своєю безглуздою загибеллю через те, що князь просто встав не тієї ноги, нарешті прийшло йому в голову.

 - «Приберіть тут!» - наказав він охоронцям, що увірвалися до світлиці почувши несподіваний шум, тепер обережно переступаючи через розкидані по всій підлозі глиняні горщики, у яких раніше були міцні напої, вказавши на труп посильного.

 - «А цих двох лярв заберіть геть!» - вказав він пальцем на переляканих жінок, що підібравши ноги та прикрившись ковдрою боязко визирали з-за князівського ліжка. Князь спересердя плюнув - він зовсім голий стояв посеред світлиці, з заюшеним та розбитим об голову посильного кулаком.

  - «Треба вдягтися!» - з’явилася думка у важкій хмільній голові - «Державні справи не мають чекати!»