Глава 12. У якій Володимир з Добринею дуже посперечалися щодо християнської віри та інших речей, тож Добриня вимушений їхати до Новгорода.

 978 року, після загибелі свого зведеного брата Ярополка, Володимир отримав необмежену владу на величезній території, яка в той час перевищувала площу могутньої Східної Римської імперії. Для себе Володимир давно вирішив, що ніколи і нічим не буде поступатися їй, а в майбутньому мусить перевершить її могутність…

Невдовзі після смерті Ярополка, та остаточного встановлення Володимирової влади у Києві, племінник і дядько взялися жваво обговорювати державні справи. Добриня здалося, що він зрозумів, як він вважав у чому слабкість влади у Києві… І тому хотів допомогти своєму молодому та та недосвідченому племіннику.

 - «Володимире!» - вдумливо почав Добриня - «Ти вже став великим князем, але тобі ще належить стати великим і мудрим правителем…» 

 - «Ти знаєш…» - вів далі він - «Владу набагато легше взяти, ніж потім утримати у своїх руках!»

 - «На що ти натякаєш?» - похмуро подивився на нього Володимир - «Ти хочеш сказати, що я можу не втримати владу в Києві?» - у Володимирових очах з’явилися недобрі вогники.

 - «Володимире, не будь зарозумілим!» - повчально вимовив Добриня - «Правити такою великою країною нелегко! І завжди треба знати, що існує багато викликів!»

 - «Про які виклики ти зараз говориш?» - Володимир змірив дядька пронизливим поглядом своїх яскраво-синіх очей - «Всі племена підкорилися мені! Я приборкав норовистих варягів, яким до того ніхто не міг дати ради!»

 - «Це все так, Володимире!» - примирливо мовив Добриня - «Але як мудрий правитель ти маєш вміти передбачити труднощі у прийдешньому, а їх буде більше ніж вдосталь!»

 - «Добре…» - трохи вгамувався Володимир - «Говори, що надумав!»

 - «Я довго думав і зараз вважаю, що найбільша небезпека для нашої держави є у племінній розділеності, небажанні визнавати владу Києва. У запереченні його права диктувати свою волю іншим племенам!

І при будь-якому послабленні влади у Києві вони виженуть або просто вб`ють твоїх урядників і, як завжди, відмовляться платити данину!»

  - «Ну і що ж ти пропонуєш?» - Володимир насмішкувато дивився на дядька. Бо вірив, що лише силою можна змусити норовисті слов’янські, та інші племена платити. Бо ніхто при здоровому глузді ніколи добровільно не віддасть своє, зароблене важким потом і кров’ю.

 - «Ти хочеш сказати, що вони можуть платити мені данину і бути щасливими при цьому? А може ще й подякувати за те, що я все те взяв?» - глузливо продовжував Володимир.

 - «Я кажу тобі зараз не про це!» - Добриня спокійно витримав Володимирові насмішки - «Щось має об'єднувати всі ці розрізнені племена у єдине ціле, а може навіть змусить їх гордитися тим, що вони є частиною чогось великого і могутнього! Чогось значно більшого, ніж вони самі, того, що ніколи не зникне, навіть коли мине тисяча років!»

 - «Про що ти зараз говориш? Ти мене бентежиш та турбуєш, дядьку…» - мовив Володимир зачудовано. 

 - «Я говорю про поклоніння Єдиному Богу, велич і могутність якого не зникне ніколи! Бо він створив життя і все, що є у цьому світі!»

 - «Ти прийняв ромейського бога!» - з жахом усвідомлення подивився на нього Володимир. 

 - «Ні, Володимире, ще не прийняв…» - трохи мляво заперечив Добриня - «Але бачу мудрість і справедливість Його і незабаром збираюся це зробити...» 

 - «Ти надто багато спілкувався з християнами та їхніми проповідниками!» - гнівно відказав князь - «Ти вже не схожий на себе, а повторюєш слова якогось їхнього попа!»

 - «Я зараз говорю про благо для нашої держави!» - Добриня був незворушним - «Прийнявши нову віру ти зможеш об’єднати всі племена навколо Києва і себе! Бо один Бог - це одна столиця, одна держава і один великий князь! Хіба ти цього не розумієш?»

 Десь глибо у підсвідомості Володимир знав, що Добриня говорить правду, але вплив його грішної суті виявився занадто сильним, щоб бодай на хвилину визнати справедливість дядькових слів. Він змірив дядька довгим поглядом - молодий князь уже в повній мірі відчув солодкий смак влади і не бажав в будь-чому поступатися, чи ділитися нею. Бо це в повній мірі включало поклоніння багатьох тисяч людей, а ще захват найвродливіших киянок з найвідоміших родів, які ладні були будь-що віддати лише за одну лише ніч, проведену з ним.

 - «Ромейський бог чужий нашому народу!» - мовив він дещо зверхньо - «Люди ніколи не приймуть його!»

 - «Твоя бабця так не вважала…» - спокійно заперечив Добриня.

 - «Моя бабця мабуть була несповна розуму!» - гнівно відповів на це Володимир - «Ти не змусиш мене відмовитись від звичаїв мого народу!» - Володимир з викликом дивився на дядька.

 - «А, я знаю в чому тут справа!» - Добриня примружився і хитро подивився у обличчя племінникові - «Бог християн вимагає однієї дружини навіть для князя, а ще подружньої вірності! А як же сотні твоїх шанувальниць і наложниць? Ти просто боїшся їх всіх втратити! Визнай це!» - розмова велася на підвищених тонах, а Добриня був єдиним, кому поки що дозволялося говорити з молодим князем таким тоном. Але навіть він не мав індульгенції від князівського гніву. Мов навіжений Володимир підскочив до дядька і схопив його за грудки, міцно стиснув і  майже загарчав:

 - «Яке ти маєш право мене повчати? Я - князь! Я робитиму все, що вважатиму за потрібне! І не смій більше насміхатися з мене! Ти все зрозумів?» - Володимир ще міцніше стис Добриніну сорочку, що аж її міцна домоткана тканина на витримала і репнула, потім князь різко пустив її.

 - «Щось ти став занадто запальним, Володимире!» - гнівно процідив Добриня, розправляючи широкі плечі під дрантям, яким стала його сорочка.

  - «А знаєш що, дядьку? А їдь-но до Новгорода!» - Володимир погрозливо зціпив кулаки - «Тобі там завжди подобалося, отож і їдь туди, подалі з моїх очей!»

  - «Зараз же і поїду!» - кинув злісно Добриня - «А ти ще проситимеш мене, щоб я повернувся і допоміг тобі, коли ти в черговий раз кудись влізеш, або утнеш якусь дурість!» - огризнувся Добриня.