Глава 11. У якій Борислав у своєму маренні-забутті згадує події, які були давно, поки його човен не розбивається об гранітну брилу…

  Близько місяця човен носило по волі течії і хвиль. Кілька разів прибережні рибалки хотіли забрати його, думаючи, що човен порожній. Але кожного разу перелякані відсахувалися, побачивши всередині, як вони думали, неприкаяного небіжчика, боячись накликати прокляття. 

Весь цей час Борислав марив, він бачив видіння, бачив минуле, де він почергово був то Бориславом, то Вермудом. Тепер у якості Вермуда він пам'ятав ту частину свого життя, поки ним був - безжальною машиною для вбивства, воїном, що не знає пощади. Раптом він згадав той день при осаді Доростола, коли осадні машини ромеїв особливо дошкульно і сильно вдарили по ним. Він пам'ятав гори понівечених тіл навколо нього - величезні брили трощили все і змітали на своєму шляху. Спасіння не було ніде - люди сотнями гинули прямо на його очах. Він пам'ятав, як князь Святослав підбіг до нього - його разом з чаклуном Альмодом у цьому пеклі заледве знайшли посланці князя. Князь схопив його за плече і натужно вигукнув:

 - «Збери всіх молодих і сильних воїнів і негайно вдарте по них, поки ще можете! Потрібно припинити це безумство!» - і він вказав рукою на те, що діялося навколо. Бери всіх, кого тільки зможеш і вперед!»

 Візантійці були занадто зайняті своїми машинами, вже темніло і через куряву, яку підняли багатотонні брили, якими вони невтомно нашпиговували фортецю Доростол, не встигли помітити небезпеку, яка поволі підкрадалася до них. Та й не думали, що обложені знайдуть у собі сили на подібну вилазку. Коли вони оговталися, то вже було пізно - руси накинулися на них, мов той орел на зайця.

 Трохи подалі Вермуд побачив групу ромеїв, на чолі якої був воїн весь у золотих обладунках, він розвернувся до своїх людей і наказав молодим воїнам:

 - «Спаліть ці пекельні машини дощенту! А ви…» - він гукнув старших і досвідченіших - «За мною!» 

Вони оточили цю групу ромеїв щільним кільцем і останні не дочекались підмоги. На цих людях вони вимістили всю свою лють і ненависть і помстилися за голод і багатомісячні поневіряння, за багато тисяч загиблих товаришів. Вони били і рубали їх, били і рубали, поки ті не стали однією суцільною кривавою масою під їхніми ногами.

 Думаючи, що воїн у золотих обладунках то імператор, вони відрубали йому голову і насадили на списа і розмахували нею, як своїм найбільшим трофеєм - ось він, головний ворог, подивіться - мертвий і знеславлений, а його голова наштрикнута на руську пику!

Тільки значно пізніше з'ясувалося, що то був значний полководець і вельможа, керівник імперської артилерії Іоан Куркуас, але все ж не імператор… зараз Вермуд згадав той день - це він розмахував тим списом, списом з закривавленою головою в золотому шоломі. На очах у князя і всього війська русів, яке вигукувало «-а-а-а-» у захваті, тому що знало, що непереможне…

 Але на жаль, деякі поразки варті перемог, а деякі перемоги - поразок. Саме це і сталося 18 липня 971 року. Бо вже наступного дня під час подібної вилазки син еміра Криту Анемас вбив уславленого воєводу Ікмора. А наступного дня - 20 липня, під час вирішальної битви русам вдалося вбити Анемаса, таким чином помстившись за Ікмора. Але бій цей закінчився страшною поразкою, можна навіть сказати розгромом Святославового війська, після цього він змушений був підписати кабальний мирний договір… Що в підсумку і призвело до його загибелі. Але Вермуда мало обходила доля князя, бо зараз він пам’ятав одне - свій  тріумф, піднесення і навіть захват усього руського війська від його сміливості. Він пам'ятав це почуття і чітко бачив себе великим і могутнім, і ніяк не менше цього…

 Так балансуючи між життям і смертю Бориславів дух подорожував у часі між минулими подіями. Він то бачив себе Вермудом, то знов Бориславом. Він бачив Преславу - молоду і щасливу - вона посміхалася йому, а наступної миті він бачив видіння одне страшніше за інше, а той й хрест на її могилі… Та весь час він повертався до неї - знов бачив її, він дивився у її сірі очі і тонув в них. Він знав, що більше не хоче жити без неї - його сили поволі танули, він все рідше і рідше виходив зі свого стану благословенного забуття… А тим часом човен все несло і несло вниз за течією…

 Коли почулося ревище першого дніпрового порогу, то він ледь мав сили, щоб підвести голову, але й не хотів, йому було добре і надалі жити в світі своїх марень, він не хотів більше розлучатися з ними…

- «Преславо, ти знаєш» - говорив він із духом - «Я нарешті щасливий! Я чую ревище бурі надворі, але ми тут з тобою, разом, у безпеці! І ніщо в світі не розлучить нас!»

  У цю мить човен наскочив на гранітну брилу, він розвалився, наче був зроблений з крихкого паперу і Борислава, разом з рештками човна затягло у темний киплячий вир, на саме його дно.