Глава 8. У якій Ростислав намагається домовитись зі своїм братом Добромиром, зараз жерцем, що, керує людом.

  Ростислав знав, що йому лишилися лічені дні, або навіть години. Йому не шкода було себе - він знав, що смерть у будь-якому разі неминуча, що за свої вчинки він багато разів заслуговував її, а ще, що на все Божа воля і він віддався їй повністю.

Єдине, про що він жалкував, була доля молодих. Він знав, що з ними зроблять і це переповнювало його серце жалем і болем. Але що він міг зробити - зараз безрукий каліка, все тіло якого кожної секунди пронизував страшний біль і єдине, що тримало його на цьому світі було бажання врятувати дочку, зробити все, що ще було в його силах, щоб тільки вона жила. Ростислав прив'язався і до Борислава, він бачив наскільки щиро і сильно той любить його дочку і вже вважав його за сина. Його доля так само сильно краяла його зболене серце, як і доля власної дитини.

  Ляда льоху різко відчинилася - світло залило льох, Ростислав не міг розплющити очі, бо після суцільної темряви навіть несильне передвечірнє світло сильно різало очі, за півхвилини він таки зміг їх розплющити. У, як їм здавалось, яскраво-білому сліпучому сонячному сяйві була така сама білосніжна фігура, в просторому одязі аж до п`ят, зі скуйовдженим білим волоссям  - знайомий голос пролунав наче з неба. 

Ще вночі, під час штурму їхнього подвір'я, Ростиславові здалося, що він чомусь добре знає цей голос - така думка майнула в нього тоді, але наступної миті йому було відтято руку і всі інші думки, окрім відчуття нестерпного болю, просто розчинилися у повітрі.

Тепер він точно знав, що то за людина і що то за голос - це був голос його брата Добромира, хоча і надтріснутий і трохи змінений часом, а ще вочевидь відчуттям своєї сили та влади.

 - «Радий нарешті тебе привітати, Ростиславе…» - гордовитий та зловтішний голос згори заповнив темний тісний льох.

Преслава й Борислав заворушилися, вони прокинулися від свого жахливого сну, щоб побачити його зараз в реальності. Яскраве денне світло засліпило їм очі, спочатку вони мружились, нічого не бачачи, поволі образ жерця постав у їхніх очах. Ростислав зібрався з силами і піднявся на лікоть неушкодженої руки, хоча біль був таким нестерпним, що він сильно зціпив зуби. Потім зміг вичавити з себе:

  - «Добромире, брате, це справді ти?» -  «Так, це я, Ростиславе!» - мовив волхв - «Ти все-таки впізнав мене після стількох років! Не думав я, що ми зустрінемось з тобою отак, я бачив нашу зустріч зовсім по-іншому!»

  - «Та і я не такої зустрічі очікував, брате!» - через силу, зібравши воєдино все презирство, яке мав, мовив Ростислав - «А ти змінився, дуже змінився, я б ніколи не подумав, що ти станеш таким!»

  - «Старший братик вирішив знов мене повчити!» - знущаючись мовив волхв - «Та тільки ти не в тому становищі, щоб зараз щось там таке патякати!»

 - «Добромире, я прошу тебе!» - голос Ростислава захрипів, але він пересилив біль - «Брате, будь-ласка, якщо в тебе лишилась хоч крапля совісті й милосердя, зглянься, прошу, порятуй мою дочку, вона всього лиш невинна дитина!»

 - «Невинна? Ти кажеш невинна?» - в обличчя йому розсміявся жрець - «А ти знаєш, що через неї і того клятого хлопця, якого вона не зрозуміло чим звабила, вбито верховного волхва? (Хай навіть завдяки цьому і своїй догідливості я й став помічником волхва, а потім волхвом!)» - подумки додав Добромир.

 - «Ти віддав їм мого сина! Пожалій хоча б дочку!» - намагаючись знайти бодай щось людське у цьому жерці, що лишилося в ньому від свого колишнього брата, заклинав Ростислав.

Волхв насуплено дивився на свого помираючого брата:

 - «Ти що думаєш, що те святотатство, яке ти вчинив, можна пробачити? Ти ж розумієш, що прославляв ромейського бога і принижував наших? А за це кара одна - смерть!»

 - «Я розумію» - слабко озвався Ростислав, його голос був ледь чутний - «Звісно, розумію, та я й не прошу тебе помилувати мене! Я прошу милосердя для своєї єдиної дочки! Вона в цьому не винна!»

  Жрець подивився на змучених і сильно побитих людей зверху вниз, переводячи погляд з Ростислава на Преславу, і на Борислава. 

 - «Я подумаю над твоїми словами… брате!» - вишкірившись, додав жрець - «Наразі це все, що я можу тобі обіцяти!» - він повернувся до супроводжуючих, що запопадливо опустивши очі, очікували неподалік - «Зачиніть їх міцно!» - Світло у льосі згасло так само несподівано, як і з'явилося.

  Невідомо скільки пройшло часу - у темряві його відчуття було втрачене, може день, може два - наступного разу, коли ляду було піднято, то була вже ніч - хоча силует жерця в білому ясно вирізнявся проти сірого неба.

  - «Ну що Бориславе, а ти все ж везунчик, я тобі скажу! Тобі знов пощастило - двоє людей, що були в княжому війську підтвердили, що ти служив варязькому чаклунові та богам і тому вбивати тебе не можна - варязькі боги сильні і вони можуть розгніватись на нас за це! - Ну й щастить же тобі!»

  - «Тепер щодо тебе, Преславо. Я радився з іншими жерцями і ми вирішили, що боги один раз не прийняли твою жертву, значить другий раз вона їм вже не потрібна… Ви з Бориславом вільні - можете йти на всі чотири сторони!» - він вишкірився - «І жити довго й щасливо!»

  - «А як же батько?» - вирвалось у Преслави, яка з надію подивилася вгору.

  - «Твій батько вчинив страшний злочин і його буде покарано за це! Його привселюдно спалять живцем на великому вогнищі, щоб догодити богам і очистити нашу землю від самого насіння чужинської віри!»

Спочатку від жаху Преславі відібрало мову. Потім її ридання заповнили тісний льох і згодом - «Ах ти ж клятий нелюд!» - вирвалося в неї.

  - «Доню, цить, заспокойся!» - почувся голос Ростислава - «Мені вже не довго лишилося, і мені все рівно, як саме я маю вмерти і не боюся тортур, але я зроблю це з іменем Великого Бога на устах! Хай моя смерть не буде даремною… і колись ці темні люди згадають мене… та силу моєї віри і що я зробив заради неї!» - прохрипів останні слова він.

  - «Годі, Ростиславе!» - суворо обірвав його голос жерця зверху - «Досить вже твоїх безглуздих проповідей! Ти більше нікого не введеш в оману своїм дурним базіканням! Заберіть його зараз же!» - він звернувся до трьох дужих супроводжуючих - «І прив'яжіть до того хреста, якого ми для нього спорудили посеред селища!» - тихіше додав жрець.