Глава 7. Язичники, що увірвався до їхнього обійстя кладуть кінець їхньому щастю, Ростислав позбувається руки, а всі разом вони опиняються в льосі.

  Бориславова рана гоїлася напрочуд швидко - його молоде та сильне тіло кожного дня брало гору над хворобою, не даючи їй жодних шансів. Не в останню чергу завдяки чуйним рукам і дбайливому піклуванню його коханої та люблячої Преслави. Як же багато хотіли вони сказати один одному і ніколи не могли наговоритись. Ростислав почав почуватися зайвим у товаристві молодих і явно небайдужих один одному людей. Бо щастя, яке так довго минало молодих, нарешті прийшло в їхній дім, та на жаль не було воно довготривалим…

На жаль саме одержимість Ростислава поширенням християнської віри і поклала йому край…

Та на той час Ростислав міг більше не турбуватися за дочку, бо знав, що вона буде у надійних, сильних та люблячих руках. І як турботливий батько, він мав дочекатися підтвердження цього з Бориславових уст, а також слів, що той бере Преславу за дружину і обіцяє вічно її кохати, оберігати від усього злого і завжди піклуватиметься за неї! Цих слів  він поки що не дочекався і, як будь-який батько, був дещо занепокоєний цим. А ще він не хотів весілля за поганським обрядом, ще хотів запалити юні серця вогнем своєї справжньої віри, щоб їхня молода сім'я була завжди освячена нею, а це була не така і проста задача.

Коли він ближче познайомився з Бориславом і той розказав про події свого життя, то йому здалося, що той буде більш сприйнятливий до світла християнської віри. Бо він довів свою неприязнь до поганської віри вбивши волхва, а потім і варязького жерця.

 - «Слухай, Бориславе…» - звернувся він одного разу до нього, коли вони разом порались у дворі біля худоби - «Скажи мені, тільки чесно, у яких богів ти віриш?»

 - «Не знаю…» - чесно відказав Борислав - «Після всього, що зі мною сталося, я здається не вірю ні в яких!»

  - «Чесна відповідь!» - відказав Ростислав - «А ти віриш в те, що Бог і справді може бути люблячим і справедливим?»

 - «Ти мабуть говориш про ромейського бога?» - невпевнено запитав Борислав - «Я вже думав про це… навіть і не знаю… Чи ж він справді такий… добрий?» - з сумнівом у голосі озвався він.  

 - «Це Бог, що несе людям любов, що робить їхнє життя набагато кращим, наповненим щастям та гармонією! І все через покаяння та спасіння, яке відбувається через увірування у єдиного великого Бога!»

 - «Я боюся помилитися ще раз!» - намагався споритись Борислав - «Я вірив у справедливість наших богів, але вони виявились такими, що ладні забрати у тебе найдорожче!»

 - «Тебе можна зрозуміти, Бориславе…» - повчально вів далі Ростислав, він покинув роботу та зосередився на завчасно заготованій проповіді - «Але ти маєш усвідомити, що істинна віра все рівно є, навіть якщо ти зараз цього не бачиш і не розумієш! Вона - як прохолодний дощ для розпечених пекельним полум'ям зневірених душ!»

 - «Ти щось таке торочиш, це надто складно для мене…» - чесно признався Борислав.

 - «Ти маєш віддати своє і Преславине життя в руки істинного Бога, про все інше подбає Він - у тебе завжди будуть відповіді на всі-всі питання, і тоді ти завжди знатимеш, якою дорогою йти далі!»

 Борислав замислився - він і справді хотів мати відповіді на всі питання - хто ж не хоче? Але чи це справді і є його шлях? Цього він для себе ще не вирішив.

 - «Як ти знаєш, що через тебе говорить саме Бог, а не хтось інший?» - запитав він Ростислава.

 - «Я знаю це в своєму серці! Бо жодної кривди від Бога не буде і не може бути, лише добро!» - була відповідь, в цьому Ростислав був твердо переконаний.

За якийсь час обидва і Борислав, і Преслава були охрещені, хоча дуже віруючими вони не були, а потім були обвінчані за християнським звичаєм.

 Але як то кажуть не лише хлібом духовним - тепер у молодих був час наговоритися, тепер вони і справді належали тільки одне одному, або так вони хотіли вважати.

Нарешті більш нічого не стояло між ними, вони весь час були разом і їхнє щастя не могло не зворушити навіть серце сивочолого Ростислава...

Борислав розповідав скільки він усього побачив і пережив, поки не був поруч з коханою. Хоча своє життя, поки був Вермундом він і не дуже пам'ятав, але і пізніших подій вистачало на розповіді довгими зимовими вечорами, коли вони могли одне - розмовляти, розмовляти, розмовляти і ніколи не могли наговоритися і надивитися та намилуватися один одним. І дивуватися - чому раніше все отак у них не склалося саме собою.

  Але на жаль їхнє щастя не було довгим, бо жорстока та невблаганна доля приготувала їм нове випробування. Та сама доля, що трощить людські мрії і надії мов крихкі гілочки, що тягнуться до сонця, а що від них лишилося розкидає мов полову на лютому вітрі.