Глава 2. Ростиславові здається, що за ним хтось стежить, а також йдеться про його повернення – «блудного батька» додому і як він був прийнятий дочкою.

Був ранній вересневий ранок, щойно розвиднілося, природа тільки почала прокидатися. Ростислав не міг відігнати від себе відчуття, що навіть зараз за ним стежать. І це не жовті очі сіроманця, що уважно вивчають кожен його рух. Це відчуття не полишало його вже кілька тижнів. Весь час йому здавалося, що чиїсь уважні, не відаючи сну очі пильно стежать за ним з темряви лісу, або густих чагарників на узліссі уздовж берега Десни.

 Ростислав виріс у лісі, він був для нього майже як рідний дім і все ж його суперник або був ще майстерніший, ніж він, або його просто ... не було! Він міг бути просто плодом хворої уяви. Іноді Ростиславові здавалося, що він просто втрачає розум…

І це було не дивно після всіх тих подій, що звалилися йому на голову останнім часом… Точніше всі ці події відбулися значно раніше, а він просто про них нічого не знав. Але це не значить, що зараз він не почувався винним…

 Якийсь час Ростислав навіть був близьким до самогубства… Так, що навіть віра у Ісуса Христа і розуміння того, що він все ще потрібен дочці заледве підтримувала його і не давала вмерти з горя та жаху того, що сталося з його вини…

 Ще перебуваючи у Візантії, після прийняття хрещення, він почав поступово почав дивитися на своє попереднє життя іншими очима і вжахнувся, побачивши яким насправді жалюгідним та нікчемним воно було…

Заради примарного та надуманого кохання до великої княгині, він покинув власну родину, що й спричинило страшну трагедію. І все, що він робив у цьому житті, було щоб вразити її, справити на неї враження.

І навіть після їі смерті він часто подумки звертався до неї і очікував схвалення, або несхвалення своїх тих чи інших дій чи рішень. А найголовніше, він завжди хотів довести їй, що вона була неправа, коли без жалю викинула його зі свого життя… Та й вона сама не завжди була святою та праведною! Але ще він знав та відчував, що зміни в ньому самому сталася не без її допомоги. Бо відштовхнувши його від себе, вона тим не меньше дала йому шанс на нове життя, на повну зміну і переусвідомлення його, на розуміння того, що в ньому головне, а що ніколи не мало ніякого значення! Ось тоді він і згадав про свою родину, яку покинув багато років тому. 

 Ростислав вирішив повернутися і стати тим, ким він давно мав би стати - добрим чоловіком і батьком. Звісно, якщо його приймуть і для цього не надто пізно. Ось, що відбулося за рік до того.

  Влітку 972 року торговим судном Ростислав дістався Києва. На гроші, зароблені різними підробітками, зміг купити коня і вирушив до рідного Соснова.

За кілька днів він під'їхав до такого тепер незнайомого будинку на пагорбі, оточеного високим парканом. Поруч на житньому полі він побачив одиноку фігуру - жінку, що серпом жала жито, неподалік лениво вилежувався великий волохатий собака.

- «Гордимира!» - Ростиславове серце почало битися швидше.

 - «Гордимира!» - голосно закричав він, зіскочив з коня і побіг до неї - великий волохатий собака виявляється зовсім і не спав - він стрибнув вперед, перегороджаючи Ростиславові шлях. Собака глухо гарчав, показував ікла, і явно мав намір вчепитися йому у горлянку. Аж тільки тут жінка, яка начебто і не чула нічого, зайнята своїми думками, покинула роботу і розвернулася до нього. І хоча пройшло багато років, він відразу зрозумів, що це не його дружина, хоча й дуже схожа на неї… Дівчині явно було десь років зо двадцять, вона була одягнена у красиву вишиту сорочку, на високому чолі з глибокою зморшкою застигли крапельки поту, великі сірі очі з подивом і переляком оглядали новоприбулого.

 - «Преславо?» - прошепотів Ростислав.

 - «Так, я - Преслава…» - спантеличено вимовила дівчина, яка ще не вирішила, чи нацькувати собаку, чи відкликати його.

 - «Я…твій батько…Ростислав…» - ледве зміг вичавити з себе він, бо емоції сильно здавили йому горло.

 Почувши це, Преслава спочатку здригнулася, наче почула голос привида, потім, стиснувши губи, уважно оглянула його з голови до ніг, наче не довіряючи тому, що почула - м'язиста, сильна, засмагла фігура, сильна жилава шия, широкі плечі, запилена дорожньою курявою сорочка. Обличчя майже не видно, все заросло густим волоссям і бородою, що почали сивіти. І карі допитливі очі, що поглядом побитого собаки дивляться на неї. Вона підняла руку і гаркнула на собаку: 

- «Бровко! А ну сядь сумирно!»

А тоді знову розвернулася до Ростислава:

 - То ти справді мій батько?» - вона дивилася йому у вічі вимогливим поглядом, в якому зараз з'явилося ще дещо, окрім спантеличення та цікавості - «А чого ти прийшов?»

Ростислав навіть не зразу знайшовся, що сказати. Потім він набрав повні легені повітря і видихнув:

  - «Я хотів побачити тебе… доню!»

  - «Ти не хотів бачити мене 13 років, а зараз захотів?» - не стримуючи емоцій запитала Преслава.

  - «Так, доню, пробач мені, вибач мені!» - у Ростислава заплітався язик, він не тямив себе від емоцій, що переповнювали його.

 - «Я дуже шкодую, я вчинив підло, мені нема прощення, але доню, я тебе дуже прошу, може ти все ж спробуєш, бодай спробуєш, мене пробачити? Якщо не зараз, то хоч колись! Доню, вибач мені, я маю стати перед тобою на коліна, благаючи про прощення!»

Преслава з подивом дивилась на батька, про існування якого вона майже забула. Несподівано він з'являється нізвідки і зараз стоїть перед нею на колінах…

Потім вона подумала про мати і емоції знову взяли гору. Гарячі сльози поповзли по її щоках, вона дивилася на нього, і врешті-решт закричала: 

  - «Ти… ти хоч знаєш… що накоїв!»

 Потім випустила з рук серпа, розвернулася і, плачучи, побігла геть.

Ростислав стояв на колінах і дивився, як його дочка чимдуж біжить геть від нього. Він поволі підвівся і невпевнено пішов слідом. Ростислав ішов полем, таким знайомим з молодих років, по обидві сторони від нього колосилася стигла пшениця та жито.

Перед ним височів дебелий, явно витесаний міцною чоловічою рукою паркан, а за ним будинок на пагорбі, такий знайомий і незнайомий водночас… Ростислав зайшов на знайоме подвір'я - його дочка сиділа на ганку - копиця скуйовдженого світлого волосся, ноги підібрані під простору білу сорочку, тендітні руки, що обхопили миле, заплакане обличчя. Вона жалібно схлипувала та приплакувала…