Глава 51

Ярополка поховали з княжими почестями. А його вагітна дружина Ірина стала Володимировою наложницею - такими були тодішні звичаї. І все ж наступні кілька днів були одними з найтяжчих у Володимировому житті. Одна думка гризла його і не давала спокою - брат прийшов до нього миритися, а він його підступно вбив! Як не диво, юнацький максималізм все ще дуже сильно керував його думками і емоціями… Виявляється зґвалтувати беззахисну жінку у його своєрідному кодексі честі було правильно та справедливо, бо вона та її сім`я мали нахабство кревно образити його, а брат, хоч і був е тим виродком, але все ж прийшов до нього покаятись, і це було так явно і очевидно… Ця думка гризла його, та, мов повільна отрута поступово отруювала його мозок, не даючи вільно дихати і жити. А тут іще неспокій серед варягів і справедливі, на їхню думку, вимоги теж не давали йому спокою... І ось одного дня Добриня зайшов до княжої світлиці без запрошення до князя у жорсткій депресії і відразу перейшов до справи - Володимире, ти повинен негайно прийняти рішення, бо варяги бунтують, вони вимагають своєї платні - а ти знаєш, яка це страшна сила і чим це нам загрожує!

 - Тож їм недостатньо золота та срібла зі скарбниці Ярополка? - Розсержено запитався Володимир, якому не сподобалося, що Добриня як і раніше поводиться так безцеремонно, відірвавши його від чергової кварти оковитої, в якій Володимирові так здавалось, що він може втопити свій лютий біль та скорботу через нікчемну братову смерть…

 - Звісно, що ні! - Навіть здивовано відказав Добриня - Ти обіцяв їм Київ на розграбування і вони не відступляться, поки його не отримають!

 - Он як! Володимир не на жарт набурмосився, на його блідому, і так спотвореному стражданнями юному обличчі, з`явився лютий вираз - Так вони не отримають нічого! Це я кажу! - Володимир давно так не розмовляв з дядьком. Ну, хіба що у ніч перед взяттям Полоцька. Але дядько мав врешті знати своє місце…

 - Якщо я віддам заморським варягам на розграбування Київ… - Знавесніло продовжував Володимир - …то всі його мешканці зненавидять і ніколи мені не пробачать! Після цього я просто не зможу правити ними!

 - Володимире, але тут ти і не правий, це не так і важливо де саме ти будеш сидіти… - Вкрадливим голосом почав Добриня, бо помститися київським варягам, а заразом і всім іншим киянам було для нього святою справою, бо ж це кляті виродки практично винищили його народ – деревлян у Іскоростені… тож…  - Зроби столицю у Новгороді, а мене разом з заморськими варягами залиш тут, я дам цьому Києву раду! - Добриня хитро, як Володимирові здалося, позирав на племінника - І в будь-якому разі, в тебе просто немає вибору! - Бачачи, що племінник притих, Добриня знову спробував його повчати… - Бо твоя сила і влада тримається на варязьких мечах!

 - Вибір є завжди, дядьку, ти сам мені це казав! - Тепер з презирливою посмішкою говорив Володимир - Ти думаєш, що залишившись у Києві із заморськими варягами ти вже тепер по повній відіграєшся на киянах за всі кривди спричинені тобі і твоєму народові! І, можливо, ти ніколи не заспокоїшся, поки всіх їх не винищиш! Але я сказав, що цього не буде! І ти думаєш, що я не здогадуюсь, чому ти всі ці роки мене підтримував, та врешті зробив князем - все лишень через свою кляту виплекану помсту! І ти думаєш, що я не знаю, що ти ненавидиш варяга в мені навіть більше, ніж любиш свого племінника… - Хміль геть покинув Володимирове спітніле чоло, ясним тверезим поглядом дивився на Добриню так, наче заглядав у саму душу… - І не те, щоб Добриня знітився - звісно, шмаркач - племінник не міг змусити  його, зрілого сильного мужа почуватися ніяково, чи знічено, але все ж йому стало якось не по собі…

Тим часом, користуючись дядьковим замешканням, Володимир з наголосом вимовив - Сьогодні ж увечері збери у мене всіх найліпших київських людей. Ти все зрозумів? – І тепер ще крихітна іскринка підозри, що здатна була перетворитись на яскраве полум`я ненависті зародилася у Володимировому серці після дядькової згадки про те, що той сам хоче собі Київ, байдуже заради там чого, помсти чи не помсти, дуже різонуло вухо його гордовитому племінникові  - І затям собі дядьку… - Володимир з погордою глянув на нього – Варяги, хоч заморські, хоч місцеві більше ніколи не царюватимуть у Києві і не гвалтуватимуть цю землю знов! Бо я так сказав! І добре запам`ятай, я - не варяг, я син своєї матері, а варягом ніколи не був і не буду…  добре запам`ятав? - Володимир уже майже з презирством, яке дуже останнім часом відчував до нахабних чужинців, дивився на рідного дядька. Але той вже не міг змовчати…

 - Володимире, нащо ти все це кажеш? – Спробував обурено виголосити Добриня - Я твій рідний дядько! Звісно, я люблю тебе, наполовину ти там варяг, чи як там… Але ж чи не байдуже тобі де сидіти, в Києві чи в Новгороді?

  - Звісно що ні! - Визвірився на нього Володимир… - Ось ти як забалакав дядьку… Запам'ятай собі раз і назавжди, це - моя країна! І я не варяг, віднині я належу до народу своєї матері, бо я так вирішив! І я привселюдно зречуся варязьких богів і звичаїв! І хай приймуть мене кияни, як за віки першого слов'янського управителя Києва!

 - Як забажаєш, князю… - Помуро пробурмотів Добриня, який точно не чекав такої впертості та затятості від завжди поступливого племінника.

Він ображено розвернувся, щоб швидко вийти, але Володимир зупинив його

 - І ще одне, дядьку… - Не дивлячись ні на що наступна фраза далася Володимирові дуже важко - Я хочу, щоб Блуда було покарано за зраду… і вбивство мого рідного брата!

Здивуванню Добрині не було меж

- Але… присяйбіг, це ж ми разом наказали йому те зробити!

 - Я не наказував, а просто дав золото, щоб він допоміг мені захопити владу в Києві! І в той момент, коли я вирішив, що хочу з братом помиритись, він наказав його підло та підступно на мої очах вбити!

 - Володимире! - Вимовив Добриня, намагаючись звернутись до небожевого здорового глузду - Ти ж і сам прекрасно розумієш, що то був єдиний вірний вихід! Ви б ніколи не замирились надовго, з вас двох все рівно мав лишитись лишень один, і я прагнув, щоби ним був саме те, і весь цей час вашої боротьби ви без кінця і краю роздирали б цю землю своїми кривавими міжусобицями, витрачаючи купу людей та сил на свої дурні розбірки!