Глава 47

 Ніч була напрочуд темна і як на середину літа надзвичайно холодна.

Посеред ночі пішов дощ, потім налетів страшний вітер. Він почав завивати в димарях, наче тисяча голодних вовків... Потім слідом за страшною зливою зайшлася гроза.

 - Це Перун, він гнівається на людей за їхні гріхи! - Розбуджені перелякані люди молилися, щоб гнів бога обійшов їх стороною…

А Ярополк тим часом спав і бачив сон - посеред темного непрохідного лісу височіє одинокий пагорб, весь обгороджений височенним парканом.

 Він один, зовсім один посеред маківки того лисого пагорба, що дуже нагадував лису відьмину гору у його рідному Києві… а на нього зовні чатують сотні голодних вовків. Та він гадає, що паркан в будь-якому разі захистить його…

 Аж раптом ворота відчиняються – хтось примудрився відкрити їх для нього… - і величезний чорний вовк застрибує всередину. Він шкирить зуби - показує величезні ікла і поволі наближається.

Ярополк бачить себе наче боку, як він відчайдушно хапає меча і щосили встромляє його у чорну, стікаючу слиною, смердючу та потворну пащу… І вовк конає стікаючи кров`ю, дикі судоми щосили смикають його все його величезне тіло… а потім вовк зникає, неначе розчиняється у повітрі. Але наступної миті він з'являється нізвідки і стрибає Ярополкові на спину, валить на землю і добирається страшними кривими іклами до самого горла… І тут блискавка освітила все навколо білим блискучим сяйвом. За кілька секунд у страшному гуркоті потонули всі навколишні звуки...

Ярополка наче підкинуло у його ліжку, бо він врешті прокинувся від того звуку і відразу схопився за шию. Та він ще відчував вовчі пазури на своєму тілі…

 Аж тут двері у спочивальню з гуркотом розчинилися - на порозі стояв Блуд, він відсторонив охоронців і зараз його широка огрядна фігура закривала майже весь дверний отвір. У спалаху наступної блискавки він здався чимсь потойбічним чи передвісником чогось лихого...

 - Біда, княже! - Почулося з його м`ясистих уст - Хлус зі своїми людьми щойно відкрили Володимирові браму міста… Зараз вони чимдуж прямують сюди! Треба швидше втікати!

 - Що ти верзеш, зраднику! - Ярополк заледве відійшов від свого лихого сну, а тут… Вирячивши очі, у всьому спідньому, весь мокрий від холодного поту, у якому прокинувся, Ярополк вхопив меча, що висів на стіні, підбіг до Блуда і притис йому до горла - Я зараз же вб'ю тебе, тварюко, ти брешеш, виродку! - Та Блуд був не з лякливого десятку, особливо зараз, коли він був так близько до своєї мети… - Вбий мене князю, якщо так забажаєш, але спочатку все ж, виглянь у вікно! - Блуд трохи відсторонився від холодної криці, що прорізала йому шкіру - крапля крові повільно стікала долі… - І ти все побачиш на власні очі!

Невпевненість та страх, які далеко не зникали, знову з'явились на Ярополковому потемнілому обличчі, що у тьмяному світлі свічок здавалося майже сірим… Він поволі забрав меча і, похитуючись, підійшов до відчиненого вікна. У світлі наступної блискавки він побачив безліч озброєних сірих похмурих фігур, що мов ті вовки-сіроманці щосили бігли вулицею до палацу...

Ярополк щосили відсахнувся од вікна, та провів рукою по обличчю так, наче це могло змінити те, що він бачив на власні очі. Подивився вниз ще раз - наступна блискавка освітила ще одну юрбу, що також бігла в сторону палацу…

 Ярополк заплющив очі і обхопив голову обома руками, Блуд підбіг до нього і почав щосили ворсати, намагаючись вивести зі стану ступору.

 - Княже, на це немає часу, треба негайно вшиватися! Княже, тікаймо негайно, треба видко забиратися звідси! - Він схопив розім`яклого Ярополка за плечі та сильно струснув - Вони зараз будуть тут!

Та Ярополк неначе скам`янів, на нього напала апатія - Ти, виродку, казав, що зловиш того клятого Хлуса… - Бубонів Ярополк - …тож я не тікатиму, мов той останній боягуз… - Ярополк настовбучив свої тхорові чорні вуса, зібравши залишки своєї впертості та хоробрості - Я краще помру тут, з мечем у руках! - Урочисто виголосив він.

 - Не дуркуй, князю! Немає в безглуздій смерті ніякої доблесті! Тікаймо, доки не пізно! - В червонуватих Блудових очах з`явився дивний блиск… але він м'яко перейняв Ярополкову руку з мечем - Ще буде час битися, коли для цього будуть сили, але зараз треба тікати! - Неначе малу дитину, тримаючи і примовляючи Блуд вів Ярополка з палацу до стайні, а той не надто і опирався, а там вже стояли кілька осідланих коней…

Блуд повернувся до охоронців, що не знаючи що їм робити, потупцем йшли слідом… - А ви що тупцюєте? - Гаркнув він на них - А ну швидко допоможіть князеві на коня та мерщій до південних воріт!

 На повному ходу кавалькада вирушила з задніх воріт палацу і незабаром проминула південні ворота Києва.