Глава 45

Була передсвітанкова пора, в її тиші і застиглості було приховано прийдешнє не тільки цього дня, а й багатьох наступних. Магія цієї години, коли майже ніщо не порушує тиши, коли тільки квіти і трави про щось тихо шепочуться. Коли, з одного боку, майбутнє ще таке не визначене, а з іншого - все давно вже вирішено вічними і незмінними законами буття та природи. Ось яскравий диск сонця випірнув з-за горизонту і враз природа почала оживати - почулися переспіви перших птахів і, хвала Творцеві - ось він, новий день, почав народжуватись у всій своїй красі, у всій вічній славі Божій!

Але геть не краса природи привабила Володимира та Добриню о ції ранньої літньої години, хоча навіть і вони зчудовано спостерігали красу вранішньої природи, бо магія цієї години була надзвичайною.

Але вдалині на величних печерських пагорбах височіла могутня київська фортеця з височенними стінами, раза в два вищими, ніж у Полоцьку - саме вона і була тим, через що дядько та племінник піднялися, ледь розвиднилося, о цій ранній літній порі…  

 - Тепер ти розумієш, племіннику, чому я привів тебе сюди? Тепер ти бачиш Київ у всій його неприступній красі не зсередини, а ззовні! І маєш дещо зрозуміти, бо від цього залежить усе… - Вів далі Добриня - Ти ніколи не візьмеш Києва силою, навіть і не намагайся! – Кошлаті Добриніни брові суворо здвинулись на переніссі…

 - Що ти таке говориш, дядьку? - Обурено вигукнув Володимир - Я вже взяв Полоцьк, і точно так само візьму Київ!

- Але взяти Полоцьк тобі допомогло лишень диво, і чимале благовоління богів… - Наполягав на своєму Добриня - Якби воїни так швидко не наспіли, або полочанам трохи більше удачі та завзяття, то ми би з тобою зараз не розмовляли! - Похмуро визвірився на небожа Добриня - Ти маєш зрозуміти, що не буде везіння вічним! Наступного разу утнувши подібне, ти загинеш з-за своєї дурості і нерозважливості!

Гаряча злість закипіла у серці Володимира - Цей старий пеньок знову надумав мене повчати! - І він розвернувся до дядька, схопившись меча - аж тут розуміння того, що він робить дещо остудило йому голову, бо він вже не був тим знавіснілим безрозсудним підлітком, що понад усе прагне бунтувати проти владного дядька, замість того, щоби вирішити більш нагальні задачі…

 - Що ж я таке роблю? Геть з глузду з`їхав! - Вжахнувся собі Володимир - Я ж поводжу себе, як недозрілий підліток, я ж і справді ніколи не візьму Києв без Добрині, а може взагалі загину на його високих стінах!

Тож він зусиллям волі подолав свій напад безсилого гніву і вголос вимовив - Дядьку, вибач… - Та навіть спробував обійняти Добриню за плечі, щоби зовсім розчулити старого упертюха і, через силу… - Всім, що маю, я зобов'язаний тобі… тож не маю себе поводити так!

Добриня, хоч і всім серцем ненавидів клятого, бундючного варяга у Володимирі, та у великій мірі вклав свою душу у того, у його сходження на вершину, тож він теж обійняв норовистого племінника і вимовив - Ти сильний і сміливий, Володимире, я так пишаюся тобою… але крім того, маєш бути ще й розважливим… - Не оминув Добриня можливості ще раз повчити зарозумілого небожа - Але ти маєш дослухатися до думок інших, бо, можливо, в їхніх словах є зерно істини… і тільки так ти станеш великим князем і правителем!

 - Я все зрозумів… - Володимира зробив вигляд, що його каяття і насправді було  щирим - Я більше ніколи такого не зроблю! – Співав він, мов той соловейко… - Завжди цінуватиму твою мудрість, дядьку! Я раптом зрозумів, наскільки нерозумно я тоді вчинив! Міг би даремно загинути і все було б намарно! Але більше я не припущуся цієї помилки! Обіцяю, дядьку! - Хитрун Володимир добре знав, що саме це хотів почути його зарозумілий дядько, ті слова були наче мед на рану на його роз`ятреній душі – недарма ж він все-таки стільки вклав у свого племінника… - Жорстка посмішка спотворила Володимирове юне обличчя, коли обіймав дядька за його спиною… старий дурень таки повівся на всю ту маячню…

І якомога лагідніше, щоб не викликати підозри в старого дурня, Володимир, начебто схвильовано, запитав - А що ти взагалі пропонуєш? Як же нам дістатися Ярополка у Києві…

 - О, оце вже я чую голос зрілого мужа, а не примхливого хлопчика! - Радісно обмовився Добриня, врешті відпустивши зі своїх міцних обіймів племінника… - Але до справи…  ти знаєш, мої шпигуни у Києві доповідають мені, що вірний пес і охоронець Ярополка воєвода Свенельд, зараз саме відійшов від справ. Виявляться, рання смерть найменьшого сина настільки вразила його, що він забрав онуку і поїхав з Києва, замість нього тепер вовода Блуд… і це нам дуже навіть на руку! Ось дивись, що я придумав… - І він розповів Володимирові про свій план.