Глава 44

Все було готове… Але темний силует фортеці неначе нависав над ними, давив своїм розміром та масивністю...

 Добриня обвів очима своє військо - скільки з них переживуть цей день? Скільки жінок та дітей не дочекаються їх удома?

Та він спересердя мотнув головою - наче виганяючи з голови слабкі, дурні, бабські думки, які невідомо як туди потрапили, натомість говорячи собі – Що ти собі надумав? Ти ж і сам добре знаєш, що ці варяги і прибули не стільки заради золота, бо його можна було взяти і за Володимирову голову, скільки заради того, від чого пересічного слов`янина вивернуло би назовні - від запаху крові, важкого нелюдського поту та витрушених назовні потрохів та кишок - саме від цього ті варязькі виродки отримували найбільшу насолоду… Тож чи варто було шкодувати їх, бо ж саме за цим вони сюди і приїхали, і цього сьогодні вони отримають вдосталь…

  - І з таким відчайдушним військом, ми ще й як задамо цим супостатам перцю - ось про що треба найперше думати - про помсту, так, так – помсту для початку Рогволодовим варягам, про солодку помсту за знущання над своїм родом… -  ну, начувайся, Рогволоде! Ти за все заплатиш по-повній!

Тепер впевнений в собі, Добриня знов поклав Володимирові руку на плече, начебто підбадьорюючи та заспокоюючи, хоча той цього і не потребував, а насправді… - Князю, ти маєш щось сказати своїм воїнам!

Володимир від несподіванки трохи закляк, бо він уже уявляв себе, як він дереться на полоцьку стіну, як розкидає ворогів, прокладаючи собі мечем шлях уперед…

 - Звісно, треба щось сказати… - Майнула в голові думка - …і зараз навіть більше, ніж тоді, у полі, бо треба підбадьорити їх так, щоь вони не надто боялися лізти на ці кляті стіни на вірну смерть!

Думка про те, що він і сам смертний і може сьогодні загинути не те, щоб не приходила йому в голову, просто бажання вперше піти всупереч дядькові та щось довести собі та йому було набагато сильнішим…

 - Братіє і дружино! - Зично вигукнув Володимир своїм юним, та вже майже чоловічим голосом…  - Ось перед вами Полоцьк… а там Рогволод, разом з усім своїм гнилим падлючим кодлом… Давайте покажемо цим недоумкам з чого зроблена наша могутня дружина, хай відчують наш гнів і міць наших залізних мечів на своїх боягузливих шиях! Ми вже побили їх раз, то поб`ємо і вдруге, викуривши клятих боягузів з їхнього, як вони думають, свого надійного сховку! Вперед, браття - з нами боги, що допомагають лишень сміливим!

 І все військо, як одна людина, кинулася здобувати князеві Полоцьк, а собі - славу, і, можливо, зовсім трохи багатства… Тож розгорівся лютий кривавий бій.

Ватаги варягів і словен бігли, тримаючи в руках дерев'яні драбини і, як скажені, дерлися на ті стіни. Їх скидали долі разом з драбинами, поливали градом стріл, кидали на голову каміння, вони падали, але на їх місце приходили інші, які знов дерлися вгору...

 Володимир дерся по драбині, яку поставили інші, Добриня був поруч, як і обіцяв - ось повз них пролетів варяг, якому каменем розтрощили голову, ось інший, якому мечем відрубали руку. Намагаючись вхопитися іншою, він знов падав донизу… - Володимир ледве встиг відхилитись, коли той хотів вчепитися в нього. Варяг ковзнув донизу і розбився об землю. А Володимир видерся нагору, коли його драбину вже підчепили залізним гаком та трохи підняли, намагаючись скинути вниз…

Своїм важким мечем він уперіщив у гак з такоб силою, що той вивалився з рук полочанина, який щосили тримав його…

Володимир опинився на стіні і зразу шквал важких ударів посипався на нього з усіх сторін, але Добриня був поруч, тож їх разом намагалися зіштовхнути донизу…

 - Клич інших, ми так довго не втримаємось! - Вигукнув Володимир Добрині відбиваючи удар мечем і блокуючи інший щитом.

І Добриня заревів сурмовим голосом, мов той поранений бик - Всі сюди - князь у біді! Всі драбини, що є, ставте сюди! Всі негайно нагору!

 Наступні кілька хвилин, поки підкріплення дерлося на стіну, були найважчими у Володимировому житті - його щит вибили з рук, шолом погнувся від ударів, кольчуга була геть посічена, у багатьох місцях крізь неї проступала його молода кров… Добрині прийшлося ще сутужніше - його плече простромили списом, гаряча кров заливала низ його могутнього тіла. Але, принаймі, не сталося найгіршого, їх не скинули зі стіни, хоча багато разів і могли… Звичайно по всіх законах жанру, а також правилам ведення війни Володимир та його невгамовний дядько мали б не повернутися з тієї стіни живими через князеву молоду впертість та нерозважливість, коли він сам вирішив дертись на ту стіну, знехтувавши думкою дядька… І вони залишилися самі, і без прикриття. Усі воїни, що дерлися на стіну за ними і перед ними, вже лежали мертві або конаючі під стіною. І врятувала їх лише надзвичайна згуртованість волі, яка найдивніше відбулася у рядах новгородських словенів, які ніколи не були добрими воїнами… (Принаймі такими, як варяги). Але усвідомлення того, що князеві загрожує небезпека, що вони можуть його втратити, а разом з ним спокій, такий вистражданий мир і добробут у власній землі, зачепило щось у самому їхньому єстві, зробило з них непереможних левів. Що мов навіжені дерлися на ту кляту стіну, змітаючи все на своєму шляху. Їх поливали окропом, киплячою смолою, цілили в них стрілами і списами, розбивали голови камінням, скидали долі разом з драбинами. Вони падали, помирали, земля попід стінами була густо всіяна людськими тілами. Але через це свіжим Володимировим силам вже було набагато ближче лізти доверху. І вони лізли і напирали, поки таки не вчепилися в стіну біля князя і стали побіля нього незламною крицею.

 Це було диво! Дивом було те, що Добрині і Володимиру вдалося протриматись так довго, поки підійшла допомога! Але це диво створили вони самі - своєю незламною волею і жагою до перемоги, хоча, звичайно, було і везіння… І коли все Володимирове військо і надто варяги усвідомили, що частину стіні захоплено і треба тільки ще трохи натиснути і місто впаде - всі –всі Володимирові воїни полізли на стіну, в тому числі і всі варяги, частина з яких, як виявилось, ще не настільки поспішала до Валгали, здавалося, на вірну смерть, але тепер…  тепер та стіна все більше і більше нагадувала людський мурашник...