Глава 43

Добриня з Володимиром стояли на пагорбі, звідки відкривався добрий вид на полоцьку фортецю.

 - Дивись, Володимире, це - княжий Полоцьк, якщо ти справді хочеш сидіти у Києві, то тобі спершу треба взяти його, а місто добре укріплене… Хоча, звичайно, і не так, як Київ! Та я гадаю, що нашій армії те буде до снаги… - Вистачить базікання, дядьку! - Володимир знову проявив свій норовистий характер, грубо перериваючи дядька - Я сам особисто поведу наше військо! Ми виліземо на стіни і скинемо з неї тих клятих боягузів! А потім я особисто розберуся із Рогволодом, його полохливими синами, і… (Володимирові очі блиснули)… та їхньою примхливою дівкою!

 - Все добре сказав, Володимире, правильно, молодець! – Добриня не образився, а навіть поплескав княжича по плечу - Але все ж тобі не варто самому дертися на ту стіну… - Добриня серйозно подивився у вічі княжичу - Це буде дуже і дуже кривава битва, багато воїнів поляжуть у ній… - Він намагався справити враження, а його меткі слова були мов ті важкі свинцеві кульки… - А ми не маємо наражати на небезпеку твоє життя, воно надто дорого коштує!

 - Ти не маєш і не будеш вічно вказувати мені, що, коли і як я маю, чи не маю робити! - Володимир був розлючений через нові повчання дядька і більше не бажав ані хвилини стримуватись… - Я хочу власними руками покарати тих виродків, що назвали мене клятим байстрюком!

 - Володимире, заспокойся! - Добриня сильно стис його руку… - Я ж турбуюся не тільки про тебе, а й за всю нашу справу! Я не хочу, щоб всі ті зусилля не були марними! - Я знаю, що ти турбушся не так за мене, як за свою кляту справу! – Прошипів Володимир, та зусиллям висмикнув руку, і, не дивлячись дядькові у вічі, процідив крізь зуби – Твої брехні, що ти їх все життя вигадував для мене, аж ніяк не допоможуть тобі зараз, Добриньо… я вже не дитина, щоби ти дурив мені ними голову! – Я все життя піклувався про тебе… невдячний ти виродку! – Побілілими устами прошепотів Добриня… - Аякже, піклувався… - З холодною посмішкою відповів Володимир – Лишень робив це не з величезної дядьківської любові, а через те, що через мене хотів втілити свою кляту помсту моєму триклятому батьківському роду, як і всім клятим варягам! Скажи любий дядьку, чи ж неправду я кажу? І ти геть забув, що я зараз князь, а не абищо! - Почувши те, Добриня й справді знітився, бо правда, яку він щойно почув, сильно вколола йому очі… Далеко не перший раз його норовистий небіж збрикував так сильно, але це був перший раз, коли він дозволив собі сказати щось подібне…

 - Добре… князю… роби як знаєш… - Добриня відсторонився та махнув рукою - Піду перевірю, як там вартові… - Опустивши голову, Добриня покірно побрів у кінець табору, зловтішно дивлячись йому вслід – нарешті йому вдалося залити сала за шкіру своєму такому розумному дядькові… Та він не був дурним добре розумів, що поки що дядько йому дуже і дуже потрібен, тож на ранок наступного для він вирішив помиритися з ним…

  - Вибач, дядьку, я намолов дурниць… - Він спробував обійняти Добриню однію рукою -  той навіть не відсторонився, а захотів послухати, що ще заспіває його такий, як виявилося, не такий простий та хитрий небіж…

  - Ти не повинен все життя мене опікати, я дам собі раду! Але й не забувай, що я таки князь, а не абищо! - Повторив Володимир свої вчорашні слова.

 - Авжеж, племіннику… добре… - Добриня вимовив якомога сумирніше, хоча всередині в нього все кипіло від вчорашніх образ шмаркача-небожа, якого він трохи не з колиски виховував, аж ось тобі на, дочекався… та він мовчки проковтнув образу і якомога спокійніше вимовив - Що б ти там не дозволяв собі казати, хоч це і надзважко чути це від тебе, мій любий небоже, я, тим не менше… маю завжди бути поряд, бо… - Останні слова далися Добрині ще важче, він ледве вичавив їх із себе - …більше нікому прикривати твою незахищену спину! (Гарні слова, але ще Добрині було б надзвичайно важко вижити, якби не стало Володимира, тож їхня залежність один від одного була взаємною…)

Щось схоже на каяття торкнулося Володимирового серця, бо, хоч він і не вірив у щиру дядькову любов до себе, але ж всім, майже всім в цьому житті він був зобов`язаний саме йому… Але він швидко подолав цей напад вдячності, подумавши, як сильно дядько ненавидить кляту варязьку кров у ньому… Але зараз він мав умаслити та замирити свого недоумка-дядька, тож скориставшись тим своїм нападом майже ніжності…  - Дядьку, вибач… - Він зробив вигляд, що знітився, а потім прийшов час лестощів, бо Добриня ще дуже і дуже сильно був потрібен своєму княжому племінникові… - І ти завжди так добре дбав про мене, я навіть не знаю, що було б зі мною зараз, якби не ти!

Підліткова щирість та безпосередність розчулила  Добриню, він обійняв свого такого щирого, але норовистого племінника - Нічого, Володимире, ми з усім цим впораємося! - Трохи розчулено вимовив він і, знов зібравши почуття докупи, вимовив - Ми об`єднані, разом -значить ми сильні! - І хай начуваються наші вороги! - Доповнив ту промову Володимир.