Глава 40

 - Добриня… нащо ти прийшов? - Сивочолий Рогволод статечно сидів на величезному, оздобленому коштовностями князівському троні і зверхньо позирав на старого знайомого.

 - Гей, Рогволоде… - З докором в голосі вимовив Добриня - Хіба так зустрічають старих друзів?

 - Ти мені не друг, Добриня… і ніколи ним не був! - Гордовито відказав Рогволод - І зараз ми з тобою геть зовсім вороги, бо знаходимось по різні боки ворогуючих армій!

 - Але чи розумно це? – Намагався підлеститися під старого знайомого Добриня - Чи ж варто нам чубитися, якщо ми можемо домовитись і обидва отримати з усього цього добрий зиск і ти, і я?

 - Як то? - Здивовано виказав Рогволод -Що ти пропонуєш, Добриньо? - Він змірив того оцінюючим поглядом своїх сірих варязьких очей.

 - Віддай свою дочку, красуню Рогніду, за Володимира і тоді ми станемо як раніше друзями, спільниками, та до того ще й родичами! - Якмога красномовніше вимовив Добриня - Ти знаєш, що Володимир привів з-за моря 8 тисяч свейських варягів… Скажи мені, яке військо встоїть супроти такої сили?!

 - Ти ж знаєш, Добриньо… - На секунду Рогволод зам`явся… - Що моє військо теж неслабе… і не варто мене залякувати! І хіба ти не знаєш, що моя дочка обіцяна Ярополкові? - Ярополк далеко… а Володимир близько! - Вже не вдавався до лестощів Добриня, він стис свої великі кулаки а в синіх очах на мить блиснула неприхована погроза, та він опанував себе… - Але ж ти мудрий правитель, Рогволоде, тож зробиш правильний та розумний вибір!

 - Я не силуватиму дочки проти її волі… - Задумливо промовив Рогволод, дивлячись прямо перед себе… - Тож зараз ми запитаємо її саму, кого вона хоче за чоловіка - Ярополка, чи Володимира! – Врешті прийнявши важке рішення, Рогволод підняв свої очі на Добриню, а потім - Покличте Рогніду! - Рогволод владно звернувся до слуг.

Незабаром до зали майже запливла чарівна молода князівна, у самому блиску та розквіті своєї ще дівочої юної краси… - а дорогі шати вельми пасували їй, показуючи гарну витонченість та смак, а також гнучкий стан, вона не йшла, вона пливла по залі - такими плавними і невимушеними були її рухи, вишукана мереживна тканина обрамляла її густі чорні коси, золотий князівський обруч гордовито увінчував її голову, карі очі з німим питанням дивились на Рогволода.

 - Кликали, батьку? - Врешті неголосно, але виразно вимовила Рогніда своїм ніжним співучим глибоким голосом, здивовано роздивляючись волохатого, на її погляд дещо потворного, Добриню…

 - Так, доню… - Дивлячись на неї, на свою єдину дочку і улюбленицю, очі старого князя потеплішали, він не чаяв в ній душі…

 - Знайомся - це Добриня, дядько княжича Володимира, він тут, щоб засватати тебе за свого небожа...

 - За кого? - Миловидне обличчя Рогніди, з теплотою в очах коли вона дивилася на батька швидко змінилося, коли вона почула те… - Чи ж він тямить про що говорить? За того робочича? Та як він сміє навіть думати про таке! – У темно-карих очах Рогніди блиснула образа та злість, і зараз розсержена Рогніда навіть не тямила себе від гніву - Як тільки йому таке прийшло в голову! Як тільки прийшло йому в голову, що я можу роззути сина рабині! Не бувати такому ніколи! – Випалила Рогніда практично на одному диханні…

 - Ну що ж Добриня… - Суворо вимовив Рогволод, розвернувшись до нього - Ти почув нашу відповідь!

Злість та ненавись знову закипіли в  Добриніному серці, коли він те почув… - Кляті варязькі виродки! Чи не досить того, що ваші виродки – сородичі спаплюжили життя його родини, виходить, що цього їм не досить! Вони ще раз прагнуть його принизити та ще раз нагадати про те приниження! -Та зараз він не був у сильній позиції, щоби покарати клятих ворогів за страшну образу… Тож він на всі сили стиснув зуби, проковтнувши ту образу своєму родові і пам'яті своїй любій сестрі… Але все ж не настільки стримався, щоби не сказати крізь зуби… - Ти гірко пошкодуєш про це, Рогволоде… - За насилу натягнутою посмішкою ховалася злість та дика жага помсти… - Але ти, князівно, пошкодуєш про це навіть більше!

- Виведіть вже його… - Недбало кинув Рогволод і відвернувся, пусті, як йому зараз здавалось, погрози Добрині, його мало турбували…