Глава 39

Новгородці пустили Володимира в місто без бою, самі відкрили ворота. Бо це був їхній князь, а свого намісника Ярополк так і не призначив... Вони зраділи поверненню Володимира, хоча опасливо поглядали на пожадливих і своєвільних варягів. І Добриня добре розумів, що буйну варязьку енергію треба негайно направити у потрібне русло, бо вони почнуть грабувати місцевий люд, чим накличуть всенародне невдоволення…

 Але спочатку було потрібно заручитись підтримкою бодай якихось якихось союзників, щоб не вирушати на Київ самим. Бо все-таки сил для цього було дещо малувато… Добриня звернув свій погляд на Полоцьк, де правив князь Рогволод, його давній знайомий...

 - Слухай небоже… - Сказав Добриня якось, коли вирішив, що всі місцеві справи у Новгороді вже владнано і можна було починати велику гру… - Я вважаю, що ти маєш одружитись…

 - Але ж дядьку… - Здивовано кліпнув своїми великими очима Володимир, цього разу Добриня його справді збентежив, бо теперішній шлюб і так чимало дошкуляв йому, а дядько вже нового вигадав... - Я вже одружений з донькою конунга, нашого спільника, чи не ти казав мені, що це так важливо?!

 - Так, Володимире, важливо, дуже важливо! Але ситуація змінилася, ти вже закріпився у Новгороді. Ми не християни, щоби мати лишень одну дружину, а ти зараз на своїй землі, в конунг Ерік з-за моря не має влади над своїми воїнами тут... Зараз ти їхній господар, і вони йтимуть за тобою доти, поки ти зможеш давати їм більше, ніж він може дати… - Добриня всміхнувся своєю незрівняною все ще білозубою хитрою посмішкою, яка проте майже повністю сховалася за густою рудою рослинністю вус та бороди - Ну, або принаймі обіцяти, що скоро даси…

 - Що ти ще вигадав, дядьку? - Недовірливо витріщився Володимир, якому минула, як він вважав, підстава ще дуже і дуже давалась взнаки…

 - Тобі слід одружися з Рогнідою, донькою полоцького князя… - Повчально виказав дядько – Це дуже вигідний шлюб… і вона, кажуть, і справді красуня, на відміну від твоєї прекрасної Олафи… - Добриня не зміг втриматись, щоб не покепкувати трохи зі свого такого «гордого та незалежного» племінника  - … а з військом її батька Рогволода в нас буде набагато більше змоги взяти нарешті Київ!

 - Але ж ти знаєш, що вона заручена з Ярополком! - Спантеличено вимовив Володимир.

 - А ти ж знаєш, що лишень на сильних та впевнених у собі чекає перемога… тож ми спробуємо переконаємо Рогволода, що це хибний вибір, що перевага зараз на твоєму боці, а заразом дамо гучного ляпаса Ярополкові, який вже не буде так сильно впевнений у власній перемозі! – Крізь вуса блиснув зубами Добриня. Дядько говорив чітко, ясно і зрозуміло – він готував майбутнього переможця, а не сльозливу перелякану дівку! Це і була його власна специфічна турбота про племінника, що мав зайняти княжий престол та покарати клятих варязьких виродків, що зґвалтували його народ, вбили його батька, збезчестили його сестру, а його самого довгі роки примушували прислужувати, а потім прикидатися їхнім другом, чекаючи довгі роки слушної миті, щоби помститися за всі ті кляті кривди та образи! Володимира, хоч він і був його клятим племінником, він теж не надто любив, бо той був сином, як він гадав, зґвалтованої любої меншої сестри і його народження спричинило її передчасну загибель… До того Володимир був наполовину ненависним варягом, тож усього цього було досить, щоб він потайки вважав племінника клятим варязьким вилупком, і не міг геть нічого зробити з собою у цьому… і думаючи, що він надійно сховав у своєму серці ту свою таємницю… але тим не менш Володимир давно здогадувався про те… Тож насправді він головним чином просто використовував свого небожа у довго виплеканій ненависті та помсті, що затулила йому собою весь світ… І цей його гріх, звісно, не міг завжди залишатись безнаказаним…

Він часто думав про Малушу, про свою кохану меньшеньку сестру… боги, як же він її любив! Та виродки-варяги забрали в нього те, що він вважав найдорожчим, натомість давши недолугого, але дуже впертого виродка-племінника, що добряче частенько підбішував Добриню…

Та зараз він, як завжди, мав бути вищім за все те… Тож він, як завжди взяв себе в руки - Ти не турбуйся, я беру це на себе, племіннику… - Хоча постійна возня з цим важким підлітком йому вже достобіса набридла… тим не менш Добриня  підбадьорливо - Я давно знаю Рогволода, і гадаю, що таки зможу переконати його!

- Роби, дядьку, як знаєш… - Володимир  дивився перед себе, він замислено покачав головою, дядько знову вигадав якусь свою дурницю, а він мав тільки мовчки терпіти, та мовчки погоджуватись зі своїм достобіса розумним дядьком, що в душі він знав, просто ненавидить його… і це достобіса бісило Володимира!