Глава 37

Лодія швидко рухалася поміж височенних пагорбів, гір та берегів фьордів – царство води, каменю та суворої північної землі, що зараз, навесні, наче нависало над ними і давило на них буйством рослинності і величчю і масштабами цього краю, наче показуючи їм нікчемність їхнього власного життя та існування перед безмежними силами та буйством природи…  День був сонячним, що було нечастим для цієї землі і всю цю велич красу можна було добре роздивитись.

  - Яка дивна країна! - Спантеличено думав Володимир, що ніколи не бачив нічого подібного - Тисячі островів, сотні фьордів, безліч маленьких проток і острівців - тут так легко загубитись!

 - Це країна твоїх предків по батьківській лінії, Володимире! - Голос Добрині вивів княжича з захопленого та замисленого стану від спостереження видів чужої природи, що в принципі було для нього досить нетиповим - Звідси вони вийшли і загарбали півсвіту! Про них тепер знають і їх бояться навіть у найвіддаленіших краях! Таким корінням ти маєш пишатися!

 - Я й пишаюся, дядьку! - Крізь зуби пробурмотів Володимир, він знав, що мав дивитися на Добриню шанобливо і з повагою, після того всього, що той для нього зробив, та він був молодим, навіть можна сказати юним бунтарем з таким самим юнацьким максималізмом, бо вважав, що цей світ має належати тільки йому і нікому іншому… А зараз дядько співає оди варягам, яких він напевно знав, дядько завжди ненавидів і навчив ненавидіти його, хоч він і був наполовину варягом… І це говорило про те, що дядько брехав йому раніше, коли говорив, що всі варяги рідкісні виродки, або бреше зараз, коли говорить, що ось виявляться вони такі величні, бо мовляв, вилізли з цих нетрів і підкорили півсвіту! Тож навіть з непослідовним та брехливим Добринею  не хотів він зараз ділити цей світ – з тим рідним дядьком Добринею, що виростив, виховав та кілька разів врятував його! Та до пори до часу він знав, що має дуже глибоко засунути собі всі ті свої претензії до недосконалого дядькового виховання чи клятих варягів, перед якими зараз має плазувати, щоби вони дали йому своє кляте військо бо реальність була така, що зараз він на всі сто залежав від свого розумного дядька і клятих варягів у всьому… Бо саме його життя висіло на волосині… але щоби трохи випустити пару, а ще трохи подражнити свого такого розумного та всезнаючого дядька, Володимир, не довго думаючи, випалив – Як ти думаєш, як вони нас зустрінуть? Ми ж просто нікчемні втікачі та прохачі, у яких геть нічого немає, що би ми могли їм запропонувати!

 - А ось тут ти помиляєшся! - Повчально вимовив Добриня - Ти - спадкоємець київського престолу і, навіть якщо в нас немає ні золота, ані срібла, ти все ж можеш отримати військо в обмін на своє ім'я, і, в разі перемоги, пообіцяти варягам наперед золоті гори, тільки б вони погодились!

Володимир намагався вірити тому, що казав Добриня, та черв`ячок сумнівів таки гриз його, що було і не дивно, враховуючи обставини… тож він з ще більшим запалом випалив – А якщо вони вигадають за краще взяти Ярополкове золото за мою голову, аніж вигадувати щось більш складне на зразок збирання війська, подорожі у далеку країну і таке інше? – Добриня всміхнувся, він розумів тривоги свого юного небожа, але наразі його страхи були геть безпідставними… Йому було вже за п`ятдесят, тож він мав змогу дещо побачити це життя і до дечого підготуватися… Коли князь Святослав відправив зовсім юного Володимира у Новгород, то, звісно, Добриня поїхав разом з ним і саме він керував усіма справами в уділі… Він налагодив добрі стосунки з новгородськими міщанами та усіма вождями місцевих племен і, звісно, через їхніх торгівельних представників, якими просто кишило у Новгороді, з різними варязькими племенами… Він добре знав, що Ярополк, через те що був за тисячу верст, аж у Києві, і близько не знав усього того, що знав Добриня, який добре підготувався до можливої загибелі князя Святослава на полі бою і не прогадав…

Добриня ще раз широко всміхнувся – він дивився на цього юного бовдура, свого племінника лагідним всерозуміючим поглядом – його такий йоржистий небіж, що багато ховав за своєю бравадою, він нещодавно дізнався, що втратив батька і брата... а зараз чимдуж мав тікати, рятуючи своє життя, і тікати до тих, благаючи в них про порятунок, кого він сам вчив щиро ненавидіти все своє свідоме життя… Добриня спідлоба спостерігав за небожем – так мало схожий на мати – світлу та лагідну Малушу і так сильно схожий на бабцю – скаженну та несамовиту пріснопам`ятну Ольгу – той самий несамовитий, майже божевільний погляд пекучих чорних очей, майже той самий з високим лобом вираз правильного обличчя… та ті самі чорні, мов смола кучері, що безпорядно закручувались на всі боки… Від батька Володимир взяв хіба що кремезну статуру – фігурою ззаду він таки нагадував батька… А від матері від матері, що він взяв від доброї та лагідної Малуші? – Нічого, геть нічого… - Добриня гірко всміхнувся – Наче й не її син, а клятий варяг забрав геть усе собі, як вони завжди роблять, ніколи нічого не даючи натомість! А зараз вони їдуть туди, де самісіньке їхнє варязьке лігво, де всі такі, або й гірші… - Добриня міцно стис кулаки - навіть Добриня мусив іноді відганяти від себе дурні нав`язливі думки, що вже казати про його зовсім юного племінника, якому він постійно вкладав в голову, що гірше за підлого варяга вже нікого не може бути… Щоб зовсім відігнати нав`язливі важкі думки, Добриня щосили струснув головою – копна світлого русявого, такого ж, як в Малуші волосся розпатлалась на всі боки по плечах – здавалося, з часу смерті Малуші він присягнувся не стригти його, поки не помститься всім тим варягам, на його думку винним в її передчасній смерті, бо вони скористалися нею, а потім викинули геть, мов те сміття... виславши народжувати у забуте богом селище, де нікому було допомогти їй, коли вона помирала від родової гарячки народивши їм таки Володимира… Тож Добриня втратив батька, разом з княжим становищем, а потім і сестру завдяки тим виродкам… І ніколи в житті не забуде він їм всього того… Добриня був міцно зложений, мав квадратну щелепу та міцне вольове підборіддя та взагалі міцно збиту, богатирську статуру, його палаючі сині очі, в яких світилася безмежна віра в себе та воля до перемоги… Все своє свідоме життя він мав ховати той дикий вогник і лише зараз він мав повну божевільну свободу більше не мав приховувати від тих, хто свого часу її в нього забрав, разом з багатьма іншими речами… Довгі страждання та накопичена ненависть не могли не відбитися на його обличчі правильної форми обличчі, що було все порізане глибокими зморшками, які проте були дещо приховані густою рослинністю…      Якби не було тії густої рослинності, тих розкішних вус, бороди та іншого, то коли він зосереджувався, тобто коли зморшки поглиблювалися, те все могло мати вигляд печеного зморщеного яблука, та на щастя рослинність все те майже приховувала… Добриня теж добре хвилювався, бо ніколи і ні в чому не можна було бути впевненим, якщо справа стосувалася клятих варягів, та він всіма силами намагався не показувати того своєму юному недосвідченому, але такому запальному племінникові, щоб бува не утнув якоїсь дурниці… та й іншого виходу в них геть не було, окрім як сподіватися на милість тих варягів… І це до нестями бісило та лякало Добриню, та він знову мусив ховати всі ті свої почуття за своїм густим покривом...