Глава 36

З валу Вручія Олег дивився на численні київські дружини, що наближалися до міста і відвага та радість в його серці, що оселилися там після загибелі клятого нікчемного Люта, що більш за все прагнув зайняти його власне місце, поволі покидали його, та поступилися місцем тривозі та відчаєві, що мов ті змії заповзали в його юну свідомість… бо без Люта він лишився без єдиного здібного воєводи, здатного захистити місто та замок, а значить і його самого…

 - Вони прийшли по мене, вони прийшли по мою душу, вони прийшли по мою душу... – Шепотіла у вушко сполохана думка…  Взагалі то Олег не був боягузом, але ейфорія від загибелі того, кого він таємно вважав своїм найлютішим та найпідлішим ворогом через власну молодість та недосвідченість геть засліпила його і він вчасно не розгледів власної загибелі через загибель того, хто насправді насправді захищав його, хоч і не через власну доброту, а просто хотів використати його… Та тепер то все не мало ніякого значення, але запізніле каяття у власній сліпоті та недалекоглядності  пульсувало у нього в скронях - тепер, коли Люта не стало, він почувався майже беззахисним, бо ні від кого було чекати підтримки чи поради, бо весь час Лют нікого не підпускав близько до княжича, боячись, що той попаде під чийсь інший вплив, і він навіть не знав, до кого за тим звернутись…

Хтось зі старших дружинників запропонував вийти і зустріти ворога за межами міста і дати йому бій там, щоб той не думав, що деревляни боягузливо відсижуватимуться за стінами…

Хоча Олегове серце прагнуло заховатися у п`ятки навіть не через тваринний страх смерті, що повільно, але невпинно заповзав у душу, а через те, що без підказки Люта він просто не знав та не розумів, що саме зараз має робити без Лютових підказок… Але йому здалося, що він зрозумів, що перш за все має підтримувати віру воїнів у себе, у свою, так би мовити, княжу велич…

Тож керована, так би мовити, князем, деревлянська дружина, спішно виступила в поле… Але навпроти них виступив Свенельд, що віднайшов присутність духа у бажанні швидше помститися за смерть Люта, взявши кращих людей, навально та дужо атакував її прямо у лоб. І деревляни, навіть заохочувані своїм князем, не витримали, розвернули своїх коней та почали тікати… А Свенельдові лучники розстрілювали їхні беззахисні спини. Вже перебуваючи на валу, Олег заціпеніло дивився на Свенельдових дружинників, що тепер готувалися штурмувати місто… Аж раптом хтось з деревлянських дружинників вигукнув - Княже, скинь червоне корзно, бо їхні лучники цілитимуть прямо в тебе!

Неначе воно йому пекло, Олег вчепився у корзно і зірвав його з себе, задкуючи від того місця, де ворожі дружинники зібралися, щоб атакувати вал. В цей час кияни підтягли драбини і почали дертися вгору - група деревлянських дружинників поспішала на допомогу своїм, у місце можливого прориву. Не впізнавши князя, який був без корзна, вони промчали повз Олега, що перелякано витріщався на все те, геть не розуміючи, що робити… А вони, не впізнавши, зачепивши його, і він втратив рівновагу і вилетів за стіну… Останнім судорожним рухом він вчепився за її край, але вранці пройшов дощ і його рука ковзнула, зірвалася зі стіни. Він з усього розмаху пролетів вздовж неї і впав прямісінько в рів, на дні якого були загострені кілки. Один з них наскрізь простромив йому груди, інший виліз зі стегна - Олег засмикався в передсмертних муках.

Один з наближених деревлянських дружинників, що добре знав князя, побачив це і не своїм голосом заволав - Біда, князь упав в рів, він помирає!

Крик відчаю заполонив деревлянські лави... За кілька хвилин вони склали зброю і відкрили ворота міста.