Глава 35

 Перед Ярополком сидів вбитий горем Свенельд, що обхопив сиву голову обома руками, та жалібно примовляв - Сину мій, мій меньший сину, останній мій сину! - Чулося як стогін з його уст, навіть циніка -Ярополка зворушив цей щирий вияв батьківського горя цього сильного сивочолого воїна...

 Він підійшов до нього і обійняв за плечі - Свенельде, ми покараємо клятого Олега та того, хто причетний та це зробив! Кляті деревляни сповна заплатять за його смерть!

  - Це не поверне мені сина, Ярополку! -Свенельд підняв свої глибокі сині очі на князя - Ярополку, ти ще такий молодий, а я вже геть старий, я втомився жити, мені нема для кого і для чого жити! Я - мов той змучений одинокий старий, який лиш чекає, коли боги покличуть його втомлену душу у Валгалу!... Чи може у полянський вирій?… Бадуже… Три мої сини мертві, чи ж варто батькові жити довше за дітей? – Свенельдові білі вуса та борода обвисли, широкі плечі зіщулилися – тепер і справді він був схожий на колишню копію колишнього себе… - Воєводо, тепер ти лякаєш мене! - Вимовив Ярополк стурбовано, бо воєвода ще був потрібен йому у доброму здоров`ї  - У тебе ще є чарівна онука Лель, а як же вона? Чи ж не ти завжди казав, що Лют - суцільне розчарування, гуляка та повіса, ненадійний баламут, наче зовсім і не твій син?

 - Так, Ярополку, казав… - Свенельд знову підняв свої зболені очі - Та це не значить, що я його зовсім не любив… бо мої старші сини пішли… я ледве пережив те горе… через свій біль звинувачуючи Люта у тому,  а тепер ще й це!

 - Свенельде, візьми себе в руки! Ти геть розприндався, мов та стара баба! І йди лаштуй військо до походу, бо тільки добре помстившись ти можеш вгамувати свій біль… - Переконливо Ярополк виштовхав Свенельда за двері, хіба що не даючи тому копняка під зад… - Що може зрозуміти цей юний безвусий бевзь, в якого немає дітей, а лише зрадливі мати та брат? - Гірко подумалось Свенельдові. А вголос вимовив - Не зважай на мене князю, я вже скоро йду…

Коли Свенельд вийшов, будь-яке співчуття мов вітром здуло з обличчя Ярополка - він добре знав Люта, та йому було байдуже до нього, як в принципі і до будь-кого, окрім себе… І ще він добре знав інше, його смерть точно на руку йому, князю, бо без свого воєводи та порадника Люта Олег точно не буде здатен на будь-який серйозний опір…

 - Все складається надзвичайно добре, аж не віриться! – Думалось йому - Тепер, після смерті сина, Свенельд більше нічим зв'язаний, він суворо покарає деревлян і, звичайно, стратить Олега, бо кажуть то він відправив захмелілого Люта заганяти тварину!

Ярополк ненавидів молодшого брата, маминого любимця не менше, ніж той його… Та це не значить, що за звичайних обставин він би бажав йому смерті, він все ж був його рідним братом… Це не дивлячись на те, що мати з дитинства давала йому зрозуміти, що він набагато гірший за молодшого брата… Та він не вважав себе ані мстивим, ані кровожерним – просто тепер йому думалося, що просто так лягла карта і він просто не має вибору… і що або зараз, або ніколи… - Жорстока посмішка скривила тонкі губи на примітному Ярополкове обличчі з великим м`ясистим носом, маленькими темними бігаючими очима, темною шкірою та пишним курчавим чорним волоссям – в дитинстві мати завла його – моя свинка… Може саме це він і не міг ніяк пробачити їй, що йому з дитинства вбивалося в голову, що він свиня і схожий на свиню, а він ненавидів всіх тих клятих свиней…  А думка про те, що мамин любимчик простодушний добрий Олег не становить йому ніякої загрози навіть не приходила йому в голову. Бо він виріс при дворі і знав, що будь-які змовники в Києві, невдоволені ним, або його правлінням, обов'язково намагатимуться позбутися його за допомогою повнокровного брата, щоб посадити потім Олега на його місце… Це було аксіомою, він дуже добре це знав і ця думка дуже і дуже давно вкорінилася в його голові… Тож родичі мали його вибачати…