Глава 33

Яскраво світило сонце, була гарна красива рання весна. Час, коли краса природи змушує забути про всі негаразди, але тільки не для наших героїв… Повертаючись з Києва, наближаючись до воріт замку Вручія, Лют здалеку почув бряцання зброї і звуки боротьби…

 - О, я чую княжич вирішив розважитись… - Подумалось йому. Лют був середнього зросту, середньої статури, лишень руде волосся, вузьке обличчя та бігаючі очі видавали в ньому хитрого та підступного інтригана… Але всю дорогу з Києва до дому багато різних – важких та не дуже думок обсідало його голову. Але тепер він вирішив, що точно знає, чого хоче і чого не хоче, він розібрався в собі, своїх почуттях і, здавалося, більше не має сумнівів… Тобто він не мав сумнівів і добре знав, що саме краще для нього, але не міг визначитись, чи ж безпечно те буде для його власної шкури… Та він все ж вирішив, що більше за смерті він боїться все життя бути в когось на побігеньках, йому до смерті те набридло… Він більше не хотів робити те, чого хочуть інші, а лише він сам! Та чого хочеш робити – те може лишень князь, і він був не князівського роду, хоча… Але він не хотів грати дурника для інших, спокусившись непевними обіцянками. Які як дали, так само легко і заберуть…

 - Батько обіцяє мені золоті гори, якщо я допоможу йому здихатись княжича... Але особисто для мене він набагато корисніший живий! - Думалося йому - Ну навіщо мені позбуватися того, хто вірить мені, як нікому, хто робить все, що я скажу?! І ким я буду у їхньому Києві? Просто прислужником на побігеньках у Ярополка? Тоді як у Вручії - я друга після князя особа, а насправді взагалі перша! Ні, княжич повинен знати, що йому загрожує. Разом ми, точніше більше я, придумаємо, як обійти будь-яку підлість, яку придумає для нас всюдисущий юний Ярополк, що вочевидь уявив себе всемогутнім…

 - Так тому і бути… - Остаточно вирішив Лют вже на замковому подвір`ї, бо те рішення далося йому непросто, не без довгої внутрішньої боротьби – але, вже зіскочивши з коня вже у дворі замку, наче й не було довгої дороги з Києва, він, відкидаючи сумніви та невпевненість голосно вигукнув - Ану княжичу, давай спробуємо тебе у справжньому двобої, а не з тими свинопасами! - І показав конюхам, що більше тільки імітували справжній опір княжичеві, що вони вільні... Бо насправді вони тільки імітували серйозний бій з Олегом… Двома руками стиснувши руків'я важкого двосічного меч, він поволі наближався до княжича. Статурою Олег нагадував Люта, але був зовсім юним, проте дещо вайлуватим, юнацький пушок пробивався над верхньою губою, в очах пробивалася ще дитяча наївність, але він рвався у бій, бо хотів собі та всім навколо  довести, що він нічим не гірший за будь-кого з них на мечах і не тільки, а навіть кращий! Він зробив кілька незграбних колових рухів мечем.

 - От юний дурень… ще й незграба! - Подумав Лют - Та будь-який перший-ліпший мечник впорається з тобою за хвилину!

А вголос вигукнув - Я бачу княжичу, що в тебе вже набагато краще виходить, давай спробуємо, що в тебе зараз вийде…

Лют розмахнувся і несильно вдарив прямий удар зверху - княжич насилу відбив цей удар.

 - От вайло! - Подумав Лют - Він зовсім не схожий на батька! Може і справді, як всі кажуть його справжній батько не Святослав, враховуючи репутацію Предислави? Простий удар він ледве держить, це ж треба, так нічому і не навчився! - Зловтішався про себе Лют, невдачи старого товариша, як в принципі і будь-кого викликали захват у його підлуватої натури… - А якщо отак і отак і ще раз отак? - Він ще раз ударив зверху, потім з правого боку, потім зліва - Олег спробував відбити і цей останній удар, але меч випав йому з рук.

 - Цей ніколи нічому не навчиться! – Зі зловтіхою подумав Лют - Я міг би вбити його просто зараз, як наказав мені батько, інсценуючи випадкову смерть у двобої! Челядь не посміла би торкнутися мене, бо князь був би мертвий, а значить князем стає Ярополк, а я син його воєводи і правої руки!

Ці думки швидко промайнули в його голові, а вголос він сказав: «Нічого, княжичу, все добре, твій удар вже стає впевненішим! - Олег дивився на нього своїми лупаючими коров'ячими очима, він добре все розумів, але не хотів показати свого приниження…

 - Слухай княжичу… - Сказав Лют, по-панібратськи ляснувши того по плечу та посміхнувся - А давай-но завтра поїдемо на полювання, відсвяткуємо моє повернення з Києва! І, до речі, маю важливі звістки та розмову до тебе…

 - Про що ти хотів поговорити, щось негаразд…., щось не так у… Києві? - Спитав Олег своїм протяжним здивованим голосом – Звісно не так, князь же загинув! – Хотілося вигукнути йому, та він стримався, бо подумав - І справді жертовне ягня… - Подумки всміхнувся Лют - Завтра, княжичу, все завтра… - Він зробив приязне обличчя, розвернувшись до Олега.