Глава 31

Посеред широкої княжої світлиці сиділа Придислава і пильно заглядала у вічі сивоусому і сивочолому Свенельду, що сидів навпроти. Вони були наодинці і розмова була неголосною, конспіратори не сильно довіряли один одному і стінам, і раз по разу озиралися.

 - Ти впевнений, що він помер? - Пошепки запитала Придислава.

 - Так, я певен цього… - Ствердно відповів Свенельд.

 - Як ти можеш бути в цьому так певен, якщо не бачив тіла?

  - Я бачив тіло у княжому одязі, та воно було обезголовлене! Я міг би його не впізнати, але я вірю хану Курі, бо у нього були власні рахунки зі Святославом! Він не пожалів би його!

Придислава все ж знайшлася, що сказати

 - Печеніги хитрі та підступні, може вони хочуть використати його для чогось! Може вони щось таке задумали?

 - Не переймайся, княгине…  князь Святослав точно мертвий! І ти, і я - ми обидва добре знаємо, що його неможливо використати, тільки вбити!

Придислава полегшено зітхнула.

 - Як ти пояснив воїнам, чому не прийшов князеві на допомогу? – Свенельд відвів очі - Я сказав воїнам, що печеніги перехопили князевого гінця і ми рушили занадто пізно!

 - Добре, Свенельде, добре… - Говорячи це, Придислава свердлила його очима так, наче хотіла просвердлити діру. Але Свенельд спокійно витримав цей її погляд. Та впевнившись в тому, в чому хотіла, Придислава трохи заспокоїлась…

 - Як ти собі бачиш, що робитимемо далі? - Ніби мимохідь запитала вона.

 - Це ти мені скажи, княгине, бо це ти вирішила позбутися князя і чоловіка… - Голосно та гірко мовив Свенельд, а на неї поглянув з погано прихованим презирством - Я просто виконував твою волю!

Остання фраза особливо розлютила Придиславу - Чого ти кричиш, говори тихіше! - Зашипіла вона.

 - Добре, княгине, добре, я помовчу… - Дивлячись в сторону промовив Свенельд.

 - Ти і сам знаєш, що Святослав був поганим князем! - Пафосно, хоч і неголосно, вела далі вона - Він не дбав про свою землю, намагаючись загарбати чужу, а в результаті втратив і те, і інше, і до того ж життя! Рано чи пізно це все рівно б сталося! - Намагаючись переконати в першу чергу себе в правильності своїх вчинків, говорила княгиня.

  - Добре, княгине, добре… - Не мені тебе судити, я винен не меньше за тебе… - Гіркота знову з`явилась у голосі Свенельда, він хотів ще додати - Хоч мене і змусили до цього… - але вчасно схаменувся і замість цього - Я маю прийняти будь-яке твоє рішення! - З поспіхом додав він. Предислава зібралася з духом і сказала фразу, яку вона вже кілька разів повторила подумки - Свенельде, ти завжди віддано служив князеві, але зараз Ярополк занадто молодий, йому ще треба багато чого навчитись у тебе, та інших навчителів! Як його мати, я маю право до досягнення ним двадцяти років бути повноправним регентом! І спільно ми будемо вирішувати долю нашої держави! Ну і, звичайно, готуватимемо Ярополка до його майбутнього призначення! - Хоча вона зараз і говорила пафосні слова, але тон змінився, а вираз обличчя був майже благаючим...

- Допоможи мені, Свенельде! Ти знаєш, що це єдине вірне рішення! Ярополк ще занадто молодий і зелений! Бо навіть його скаженому батькові влада була передана тільки тоді, коли він дозрів до того!

 І тут двері світлиці широко розпахнулися - Ярополк давно стояв під дверима і слухав, відправивши попередньо охорону, яка не посміла ставати наперекір майбутньому князеві… Він чув далеко не все, але достатньо, щоб зробити певні висновки та багато в чому впевнитись - О боги, моя щира мати, не без допомоги якої мій любий батько вочевидь покинув цю грішну землю, так турбується про мене! Як же важко дається їй це рішення! Я навіть на якусь хвилину був повірив цьому! - Його уста скривила злісна посмішка, а вже тут Ярополк випалив - Єдина людина, про яку ти так турбуєшся і завжди турбувалася, це ти сама! Ти вважаєш мене молодим і дурним, але я не настільки тупий, щоб це не зрозуміти! Я не чув усього, але певен, що це саме ти допомогла відправити батька на той світ, щоб не відповідати перед ним за всі свої зради! Я знаю, що їх, як і коханців, було чимало!

 - Як ти смієш? - Обурено зарепетувала Предислава – Я все ж твоя мати! Як взагалі твій язик повернувся? І ти нічого не знаєш, як важко мені завжди було! Я виростила і виховала тебе! Я, тоді як твій невсидючий батько весь час пропадав десь далеко від дому! А ти зараз насмілився сказати таке! Який же ти після цього син, якщо думаєш, що це я його вбила?(Стосунки сина і матері і сина ніколи не були надто теплими через те, що він завжди їй своєю впертістю та себелюбством нагадував Святослава, а тепер точно не могли бути такими через причетність Придислави до загибелі батька – що навіть для цинічного, хоч і такого юного Ярополка було вже дещо занадто…)

Тож Ярополк швидко знайшовся, що сказати осоружній матері, що з дитинства його гнобила і яку він ненавидів… - Мій батько завжди був воїном, він не міг і не хотів довго сидіти біля бабської спідниці та слухати твої облудливі брехні! Він був справжнім героєм! І не хочу, щоб ти своїми брехливими підлими устами паплюжила світлу пам'ять про нього! - Очі Ярополка горіли, він весь змінився - Ти паскудна хвойда! - Його палець вказував їй прямо у обличчя – І за свої діяння ти горітимеш в пеклі!

 З обличчя Предислави злетіла будь-яка маска - тепер добре було видно, її, справжню, що ненавиділа тут всіх, навіть рідного сина… (Справедливості заради слід сказати, що мабуть кожна мати на її місці, почувши таке від власного сина, дала б волю почуттям, навіть якщо в синових словах було зерно правди…)

 - Як ти посмів сказати таке матері? - Осуд, біль, а потім злість та ненависть навіть до власної дитини проступили на її обличчі - Після такого ти мені більше не син! – У скаженстві вигукнула вона - Свенельде! – Вона повернула своє перекошене гнівом обличчя до воєводи, що мовчки спостерігав за тою сценою - Виведи його і посади під замок, хай подумає і набереться трохи розуму про те, що і як треба говорити власній матірі!